Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

на­мальовані на ма­то­во­му біло­му чолі. Дов­гоб­ра­зий вид, карі ясні очі, тон­кий ніс, повні ро­жеві ус­та ду­же на­га­ду­ва­ли ук­раїнську вро­ду князів Ост­рожських. Гетьман По­тоцький за­раз примітив її кра­су і прис­тав до неї реп'яхом. Він усе про­сив її тан­цю­ва­ти з ним ма­зу­ра й вже тро­хи об­рид мо­лодій панні. Во­на ба­жа­ла тан­цю­ва­ти з мо­ло­дим Олек­санд­ром Ко­нец­польським, а ста­рий гетьман не­на­че зу­мис­не не ви­пус­кав її з своїх здо­ро­вецьких ру­чищ.

- Ох, пан­но За­мой­ська! - зітхав ста­рий По­тоцький. - Тан­цю­вав би з то­бою з ве­чо­ра до ран­ку, а з ран­ку до ве­чо­ра. Ти най­кра­ща за усіх паннів на усю Польщу й Ук­раїну.

- Ба не бу­де яс­но­вельмож­ний гетьман тан­цю­ва­ти зо мною з ве­чо­ра до ран­ку, бо в вас ніг не ста­не: яс­но­вельмож­ний вже підтоп­тав­ся, - ска­за­ла Вар­ва­ра й за­ре­го­та­лась.

- В ме­не в но­гах і си­ла десь бе­реться, як тільки, князівно, піду з то­бою у та­нець. Так би тан­цю­вав, тан­цю­вав з то­бою до кінця мо­го віку.

- Так дов­го! От тоді б і в ме­не но­ги за­боліли, - ска­за­ла пан­на Вар­ва­ра й блис­ну­ла дрібни­ми зуб­ка­ми. - Але я більше не тан­цю­ва­ти­му з яс­но­вельмож­ним. Он мій же­них Ко­нец­польський вже ско­са пог­ля­дає на нас: пев­но вже сер­диться.

- А що? йо­го вже тряс­ця тря­се, що ти, пан­но Вар­ва­ро, зо мною так дов­го тан­цюєш? Не­хай тря­се, а ми ходім у са­док та по­ба­ла­каємо лю­бенько на са­моті. Он по­ди­вись на сте­лю, які гарні виліплені ве­не­ри та діяни, а ти кра­ща вде­ся­те­ро за тих бо­гинь. Ходім у са­док! - го­во­рив По­тоцький.

- Не хо­чу! не піду! Не хо­ди, не лю­би, не за­ли­цяй­ся! Не люб­лю, не піду! Не спо­до­бав­ся! - ти­хо заспіва­ла про­вор­на пан­на на са­ме ву­хо п'яно­му По­тоцько­му й втікла од йо­го, побігла до Ко­нец­польсько­го й сіла з ним ря­доч­ком.

П'яний По­тоцький пос­ва­рив­ся на неї пальцем і за­то­чив­ся. Він натк­нувсь на п'яно­го Ла­ща й тро­хи не зва­лив йо­го з ніг. Лащ ви­ря­чив баньки і нічо­го вже не ро­зумів і не ба­чив. Він доч­ва­лав до бал­ко­на, зва­лив­ся з ніг і впав у ку­точ­ку бал­ко­на та й захріп, пок­лав­ши свою важ­ку го­ло­ву на товс­ту лишт­ву бал­ко­на вни­зу шта­хетів. Йо­му зда­ло­ся, що він спить у сте­пу, підмос­тив­ши під го­ло­ву сідло.

Тим ча­сом князь Єремія оповістив, щоб гості йшла спа­ти, бо завт­ра світом усі поїдуть на вло­ви в дібро­ву до Ли­сої го­ри. - На вло­ви! На вло­ви! - гук­ну­ли па­ни. - О, тут бу­дуть пишні вло­ви. Ліси старі, густі, лу­ки бо­ло­тяні, оче­ре­ти густі! - гу­ка­ла шлях­та.

- Завтра, світом, як тільки по­чуєте, що зат­руб­лять в тру­би, схва­чуй­тесь з пос­телів і не гай­тесь! - ска­зав Єремія до гос­тей.

Гості пішли спа­ти, а Єремія пок­ли­кав своїх ста­рост:

Сіножацького, Ко­ля­ду та інших і звелів їм наб­ра­ти се­лян з во­за­ми, ви­вез­ти усю скла­де­ну в ко­мо­рах сіль і об­си­па­ти сіллю усю Ли­су го­ру з вер­ху до ни­зу, ще й по­си­па­ти шлях че­рез ліс до са­мої Ли­сої го­ри. Ста­рос­ти осміхну­лись і мит­тю ки­ну­лись вчи­ня­ти во­лю кня­зя.

В той час як шлях­та спа­ла та хроп­ла, тро­хи не усі Луб­ни за­во­ру­ши­лись: на­би­ра­ли сіль на во­зи, ви­во­зи­ли на Ли­су го­ру, по­си­па­ли по ній товс­ти­ми ша­ра­ми сіль, ще й за­мос­ти­ли дрібка­ми солі усей шлях од воріт па­ла­цу че­рез ліс до самісінької Ли­сої го­ри.

Єремія про­ки­нув­ся ще вдосвіта. Він не пив нічо­го, був зве­чо­ра зовсім тве­ре­зий і не зас­пав вловів. Як доб­рий і ду­же кло­пот­ли­вий гос­по­дар, він пов­сяк­день вста­вав ра­но, ра­зом з слу­га­ми. Єремія звелів тру­ба­чам тру­би­ти на вло­ви, а сам пішов бу­ди­ти Гри­зельду, Вар­ва­ру та інших паній.

- Вставайте швид­ше! - гук­нув у двері Єремія до паній. - Нес­подіва­но ста­лось ве­ли­ке ди­во: на Ли­сих го­рах ви­пав сніг. Ми поїде­мо на вло­ви на сан­ках у спасівку.

- Невже сніг! Це ди­во та й годі! - об­зи­ва­лись панії за две­ри­ма.

- Вночі нес­подіва­но зах­ма­ри­ло не­бо, вда­рив мо­роз, а к світу ви­пав сніг та град. Я звелів лаш­ту­ва­ти сан­ки, - обізвав­ся з-за две­рей Єремія, - град та сніг чи­ма­лий.

- Що це ти го­во­риш? Мо­же то та­кий сон тобі прис­нив­ся? - гу­ка­ла Гри­зельда з своєї опо­чи­вальні.

- Який там сон! От ус­тань та по­ди­вись на го­ри з бал­ко­на, - го­во­рив Єремія.

Чутка про той спасівча­ний сніг розійшла­ся по усіх по­ко­ях, де ва­ля­лись п'яні па­ни на ту­рецьких со­фах і долі. Усі в од­ну мить повс­ка­ку­ва­ли з пос­телів і хап­ком по­на­тя­га­ли на се­бе уб­ран­ня.

- Сніг у спасівку! Це якесь бо­же ди­во, або мо­же бо­жий по­пуст! Ще цього ніко­ли не бу­ло за на­шої пам'яті! Чи на доб­ро во­но, чи на якесь ли­холіття? - го­моніла шлях­тичі, вибіга­ючи з по­коїв і про­ти­ра­ючи зас­пані очі.

- Сніг з гра­дом по­по­ло­вині ви­пав та ще й чи­ма­лий. От­те­пе­реч­ки поїде­мо на вло­ви на сан­ках! Мені по­да­ли звістку лісо­ви­ки, що в лісі доб­ра сан­на до­ро­га. Вже слу­ги зап­ря­га­ють коні в сан­ки, - го­во­рив го­лос­но Єремія.

У дворі підняв­ся шум та гам. Слу­ги ла­го­ди­лись в до­ро­гу, зап­ря­га­ли коні. Со­ба­ки на на­ли­га­чах гав­ка­ли, стри­ба­ли і ме­ту­ши­лись в ру­ках доїжджа­чих. Єремія пок­ли­кав. усіх гос­тей на верхній етаж до за­ли. Він од­чи­нив двері на бал­кон, узяв Гри­зельду за ру­ку й вивів її на са­мий краєчок бал­ко­на. За ни­ми ру­ши­ли на­тов­пом па­ни й панії, нев­миті, роз­куд­лані й не­по­зачісу­вані. Сон­но­та ще не сплив­ла з їх очей. Усі позіха­ли на всі зас­та­ви.

Надворі вже доб­ре роз­виднілось. На сході за ліса­ми, за го­ра­ми чер­воніло сму­гою ро­же­ве не­бо. Ле­ге­сенький спасівча­ний ту­ма­нець опо­ви­вав го­ри й ліси не­на­че тон­ким сер­пан­ком. Су­ла, ши­рокі пле­са та мо­чарі на ни­зині па­ру­ва­ли, не­на­че літеп­ло в хо­лод­ку. По до­лині по­над во­дою сто­яв ту­ман гус­ти­ми пас­ма­ми, по­де­ку­ди вже розірва­ни­ми, не­на­че над річкою пла­ва­ли в повітрі шмат­ки про­зо­рої тонісінької намітки.

- Чи пам'ятаєш, моя ко­ха­на Гри­зельдо, як ми пер­ший раз вий­шли на цей бал­кон, а ти тоді ска­за­ла, який ту­теч­ки бу­де чу­до­вий виг­ляд зи­мою, ко­ли оті лисі го­ри та гор­би по­над Су­лою вкриє сніг? От те­пер і ста­ло­ся чу­до: сніг не ждав зи­ми і для те­бе вкрив го­ри за­ча­су, ще в спасівку! - го­во­рив Єремія до Гри­зельди і по­ка­зав ру­кою на Ли­су го­ру, що ви­со­ву­ва­лась з дібро­ви над самісіньку Су­лу.

Гризельда гля­ну­ла і плес­ну­ла в до­лоні.

- І справді уся го­ра біла! Ото ди­во! І справді ви­пав сніг чи град! - аж крик­ну­ла з то­го ди­ва Гри­зельда.

- Уся го­ра біла! і справді біла! Це там ви­пав або сніг, або ве­ли­кий град, - за­го­моніли па­ни й панії.

- Це бог по­си­лає чу­до… на ли­хо ко­за­кам, на доб­ро нам, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

- От