Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

співать, не­на­че та ми­ла руч­ка, ті чорні бро­ви й чу­дові очі самі бу­ли піснею й вик­ли­ка­ли в йо­го в душі охо­ту до співу. Він за­тяг ук­раїнську пісню ти­хо, не­на­че по­шеп­том, як за­чи­нає сер­це пісню ко­хан­ня, не­на­че він бо­яв­ся спо­ло­хать го­лос­ним гу­ком і своє сер­це, і свою лю­бов, і ти­шу пиш­но­го ве­чо­ра, і вис­ту­па­ючі зорі на небі.

Левко підхо­пив той спів. Фле­гонт Пет­ро­вич і нез­чувсь, як по­чав вто­ру­ва­ти. До їх за­раз прис­тав отець Зіновій. По­ли­лось чу­до­ве тріо: «Чи це ж тая кри­ни­ченька, що го­луб ку­пав­ся? Чи це ж тая дівчи­нонька, що я же­ни­хав­ся? Жаль, жаль мені бу­де! Візьмуть її лю­де: те­пер же во­на не бу­де моя», - виспіву­ва­ли мо­лоді го­ло­си не­на­че ниш­ком, а Нар­кис ви­во­див з якимсь су­мом в го­лосі: «Те­пер же во­на не бу­де моя!»

«Ой у полі з кри­ни­ченьки ор­ли во­ду п'ють; а вже мою дівчи­ноньку до шлю­бу ве­дуть. Жаль, жаль її бу­де», - про­мов­ляв далі сло­ва пісні мо­ло­дий кра­сунь, і в йо­го го­лос зат­ру­сивсь, по­дуж­чав, не­на­че го­лос­но крик­нув од жа­лю, ніби він співав пісню за се­бе са­мо­го, що не цілу­ва­ти йо­му тих очей та чор­них брів, котрі ста­ли йо­му такі спо­добні в цей пиш­ний вечір.

- От такі тихі співи я люб­лю й лад­на слу­ха­ти хоч би й цілий вечір, - обізва­лась по­етич­на на вда­чу Ольга Павлівна, - бо во­ни на­во­дять на ме­не ду­ми й не­на­че ла­щаться до ме­не, мов ма­ленькі діти. Але співи співа­ми, а ве­че­ря має своє пра­во. Вже час би й за ве­че­рю сідать, бо оті дітла­хи пос­нуть, де впа­дуть, - ска­за­ла во­на, рап­том підво­дя­чись з лав­ки, гук­ну­ла на няньку й за­га­да­ла їй, щоб ве­ла дітей в по­кої і щоб во­на зас­те­ля­ла стіл.

VI

Після ве­чері вже в пізні об­ля­ги, на­ба­ла­кав­шись до­нес­хо­чу, отець Зіновій пок­лав спа­ти Нар­ки­са в своєму кабінеті, а Фле­гонт Пет­ро­вич взяв з со­бою Лев­ка в шко­лу, щоб при­мос­тить йо­го в ве­ли­ко­му школьно­му по­кої, де сто­яло зай­ве ліжко, кот­ре бу­ло пос­тав­ле­не для будлі-яко­го ви­пад­ко­во­го гос­тя або ро­ди­ча. Прий­шли во­ни в шко­лу вже ля­го­ма, засвіти­ли світло, по­роз­дя­га­лись і за­раз по­ля­га­ли спа­ти. Лев­ка дов­го не брав сон. На­решті вже пізньою до­бою він по­чав дріма­ти й навіть за­си­пать, але крізь лег­кий сон він по­чув, що на го­рищі ніби хтось хо­де або ниш­по­ре. В йо­го чут­тя бу­ло ду­же доб­ре, і він за­раз про­ки­нувсь і по­чав прис­лу­хаться: на го­рищі й справді ніби щось ша­руділо або сти­ха чов­га­ло. Мо­ло­дий хло­пець був чут­кий на ву­хо, нас­то­ро­чив ву­ха й по­чав прис­лу­хаться. Не­за­ба­ром щось не­на­че чмих­ну­ло, але якось чуд­но, не по-людській.

«Що во­но за не­чис­тий от там порп­ляється на го­рищі? Чи не злодій ча­сом вліз та чо­гось шу­кає? Не до­мо­ви­ки ж там по­ра­ються в глу­пу ніч», - май­ну­ла в Лев­ка ніби сон­на дум­ка.

Він знов по­чав за­си­пать, і йо­му вже по­ча­лось верз­тись у сні якесь кост­рю­ба­те стра­хо­ви­ще, що ни­ка­ло по за­кут­ках в гор­ниці, все во­ру­ши­лось, а потім полізло вго­ру під сте­лю по пічур­ках, не­на­че по дра­бині. Про­ни­зу­ва­тий ди­кий крик або ди­тя­чий плач не­на­че шпи­го­нув йо­му в ву­ха, і він рап­том про­ки­нув­ся й не міг навіть доб­ре опам'ята­тись і при­га­дать, де це він зна­хо­диться: чи в батька, чи в от­ця Зіновія, чи в Києві.

«Одже ж це, пев­но, злодій виліз на го­ри­ще, про­дер­ши ку­ли­ки: ма­буть, ду­мав, що нові київські по­жильці ба­га­тенькі й до­ко­неч­но по­на­во­зи­ли вся­ко­го доб­ра й схо­ва­ли де­що й на го­рищі. Тре­ба збу­дить сто­ро­жа, не­хай лиш полізе на го­ри­ще та доб­ре ог­ля­дить за­кут­ки».

Левко встав і пішов в при­хо­жу, а потім в сінці, де під дра­би­ною спав сто­рож Яків.

Саме в той час на школі за­ку­ку­ва­кав неп­риємним і пла­ку­чим кри­ком сич. Лев­ко втя­мив, який то злодій ниш­по­рив по го­рищі, й зас­по­коївсь, але зго­дом йо­го сли­ве всю ніч бу­ди­ли то со­ва, то сичі й не да­ли йо­му га­разд вис­па­тись.

Вранці він роз­ка­зав Флегон­тові Пет­ро­ви­чу про свою при­го­ду вночі.

- Це, ма­буть, па го­рищі осе­ли­лась або со­ва, або сич, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Ото го­ренько! ніяк не дам ра­ди оцій школі, так її за­не­ха­яли. Але ку­дою б оце проліз сич, ко­ли уши­вальник пов­ши­вав ку­ли­ка­ми усі про­дух­ви­ни на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не те­чуть по стінах, і з стелі во­да не кра­пає, бо по­за­ма­зу­ва­ли усі про­то­чи­ни й чер­во­то­чи­ни. Тре­ба знов ог­ля­нуть го­ри­ще пильніше.

Після чаю во­ни вдвох полізли на го­ри­ще й наг­ляділи гніздо си­ча під крок­вою, а під ла­та­ми стриміло кільки го­ро­би­них гнізд. По­де­ку­ди попід стріхою світи­лись надвір дірки, кот­рих знад­во­ру бу­ло не вид­но.

- Он ку­дою вліта­ють сичі та го­робці. Чи ти ба! та­ки доб­ра­ли спо­со­бу після то­го, як ук­ри­вальни­ки по­за­мо­щу­ва­ли всі дірки на покрівлі. Це в го­лові за­пу­ще­ної шко­ли за­ве­лась та­ка ну­жа. Ось ми поськаємо в мир­шавій го­лові цієї все­російської си­ро­ти, - ска­зав Лев­ко й по­чав знімать го­ро­бині гнізда.

- Ці пта­хи, ма­буть, ду­ма­ли, що стоїть на од­шибі по­ки­ну­та пуст­ка, та й на­мос­ти­ли собі без­печ­но гнізд, - ска­зав зго­дом Лев­ко.

Принесли во­ни обе­ре­мок со­ло­ми, щільно по­за­ти­ка­ли усі дірки й пос­ки­да­ли всі гнізда. Підлітки си­че­ня­та ски­да­лись на витрішку­ва­тих чор­те­нят. Го­ро­бині го­лоц­ван­ки вже пов­би­ва­лись в пал­ки. Лев­ко по­ви­ки­дав усіх їх надвір і пок­ли­кав со­ба­ку. Со­ба­ка в од­ну мить по­ков­та­ла їх, навіть не жу­ва­ла, потім сіла на задні ла­пи й з жа­до­бою пильно ди­ви­лась Лев­кові в очі, не­на­че ка­за­ла очи­ма: «Ой, та й смач­не щось oцe я пог­ли­ну­ла! дай ще, будь лас­ка, та­ко­го гар­но­го по­жив­ку!»

- Ну те­пер, Лев­ку, вже спа­ти­ме­те доб­ре; вже злодіїв схла­ма­ла цю­ця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна всмішки.

Після чаю Лев­ко ввійшов у світли­цю й од­чи­нив вікно, щоб висвіжить та провітри­ти її. Він зо­па­лу шви­денько пхнув вікно надвір. Нес­подіва­но дмух­нув вітер, вхо­пив ра­ми й стук­нув ни­ми об стіну. Струх­лявілі ра­ми й нижчі шиб­ки од­ни­зу по­си­па­лись на призьбу, а з їх ви­па­ли най­нижчі тахлі й бряз­ну­ли об призьбу.

- От тобі на! На тобі ще й дру­ге ли­хо, бо од­но­го ма­ло! З цих ши­бок аж за­куріла по­рох­ня, бо всі ра­ми бу­ли по­то­чені наскрізь шаш­ля­ми, - го­во­рив Лев­ко.

Довелось на ніч за­ти­кать вікно по­душ­кою, щоб блу­ка­ючі по смітни­ках со­ба­ки ча­сом не пов­ла­зи­ли в по­кої. Дру­го­го дня вранці Фле­гонт Пет­ро­вич пок­ли­кав сто­ля­ра, щоб при­най­мні по­ла­го­див струх­лявілі ра­ми.

- В цій цер­ковній школі доб­ре жи­ти тільки до­мо­ви­кам та со­вам. Тут усе струх­лявіло: і за­бу­ду­ван­ня, і са­ма на­ука, - го­во­рив з до­са­дою Лев­ко.

Після чаю прий­шов Нар­кис. Лев­ко роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду вночі. Софія Ле­онівна сміялась. Нар­кис ре­го­тав­ся. Тро­хи