Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

зго­дом прий­шов отець Зіновій і нарікав і на гро­ма­ду, і на во­лос­но­го стар­ши­ну, що во­ни за шко­лу не дба­ють та­ки зовсім, а вчи­те­лем нех­ту­ють і крив­дять йо­го в усьому: ви­да­ють, не­на­че ви­дав­цем, топ­ли­во, а пла­ту ви­да­ють не щоміся­ця, а ча­сом че­рез два або й три місяці.

Вони за­раз посіда­ли гра­ти в кар­ти на причілку, а наг­рав­шись до­нес­хо­чу, пе­ред обідом пішли ку­па­тись. Після ку­пан­ня Софія Ле­онівна зап­ро­си­ла Нар­ки­са до се­бе на обід, як сво­го гос­тя. Мо­ло­до­му па­ни­чеві ду­же спо­до­ба­лось і се­ло, і чу­до­па місци­на над річкою й кру­гом став­ка, і ве­се­ле то­ва­рист­во: але більше од усього йо­го на­ди­ла мо­ло­да гос­по­ди­ня, Софія Ле­онівна. Він вже дві ночі но­чу­вав в по­ко­ях в от­ця Зіновія. Ма­тушці він вже за­ва­жав, як лю­ди­на, чужісінька для неї, хоч він сли­ве цілісінький день про­бу­вав у школі, де уся ком­панія сли­ве без­пе­рес­та­ну гра­ла в кар­ти і до обіду, і після обіду. Отець Зіновій був ра­дий, що бу­ло з ким і роз­ва­жить се­бе, і по­ба­ла­ка­ти, і поспівать.

Але че­рез три дні над­вечір з містеч­ка при­вез­ли те­лег­ра­му, кот­рою ар­тис­тич­не бю­ро вик­ли­ка­ло Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча на гаст­ролі в Нижній Нов­го­род та в Ка­зань, бо він за­пи­савсь в це бю­ро, як спілець, і бю­ро вик­ли­ка­ло своїх спільників на гаст­ролі. Фле­гонт Пет­ро­вич не сподівавсь, що йо­го так швид­ко вик­ли­чуть і пош­лють па гаст­ролі. Він вже тро­хи роз­ле­дащів на селі, од­бив­ся од своєї ар­тис­тич­ної ро­бо­ти. Але од­ми­ку­вать од ро­бо­ти дов­ше бу­ло не­ко­рис­но, бо в йо­го гро­шей бу­ло об­маль.

- Та не дляй­ся-бо, та поспішай на гаст­ролі, то, мо­же, розс­та­раєшся гро­шей; бо гро­шей нам тре­ба, - вмов­ля­ла йо­го Софія Ле­онівна.

- Одже ж ти прав­ду ка­жеш. Як розс­та­ра­юсь чи­ма­ло гро­шей, то за­раз куп­лю отут будлі-де над Рос­сю здо­ро­ву осе­лю з ха­тою й сад­ком, пе­ре­роб­лю ха­ту на дім, а потім зго­дом, мо­же, при­куп­лю й кла­поть ого­ро­ду або й ле­ва­ду, та тоді вже ма­ти­му свою дер­жа­ву й не ти­ня­ти­мусь влітку по се­лах, по чу­жих ха­тах, - ска­зав Флегонт Пет­ро­вич і за­раз по­чав скла­да­тись та ла­го­диться в да­ле­ку до­ро­гу.

Коні й най­мит от­ця Зіновія знов зга­яли день. З Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем поїха­ла в місто Софія Ле­онівна, щоб на­ку­пи­ти уся­ких наїдків та пи­ва й ви­на для своїх мо­ло­дих гос­тей. Во­на не ма­ла дум­ки швид­ко пус­тить їх до­до­му, бо обид­ва ве­селі мо­лоді па­ничі роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині, а Нар­кис в цій по­етичній глу­шині ще більше спо­до­бав­ся їй, і во­на по­чу­ва­ла, що по­ко­ха­ла йо­го.

Софія Ле­онівна вер­ну­лась з міста вже пізно, сли­ве ля­го­ма. Во­на ввійшла в шко­лу, і її чо­мусь вра­зи­ла ти­ша й якась по­рож­не­ча в по­ко­ях. Хоч во­на при лю­дях і бадьори­лась, що не боїться не­чис­тої си­ли й не вірить в неї, але во­на ще з сто­лиці при­вез­ла в своїй го­лові не га­разд ви­киш­ка­ну віру в усякі за­бо­бо­ни. Во­на ог­ля­ну­лась навк­ру­ги по тем­них за­кут­ках, і нес­подіва­но їй спа­ли на дум­ку до­мо­ви­ки, що люб­лять товк­тись по пуст­ках та по­рожніх по­ко­ях, їй од­ра­зу ста­ло чо­гось ніби страш­но, не­на­че во­на щох­ви­ли­ни сподіва­лась, що от-от з тем­ної світлиці ви­зир­не щось страш­не, куд­ла­те.

Софія Ле­онівна роз­дяг­лась і мовч­ки сиділа, роз­див­ля­ючись на по­рожні по­кої, їй уяв­ля­лось, що Фле­гонт Пет­ро­вич от-от вий­де з світлиці й за­го­во­рить з нею, як зви­чай­но бу­ва­ло. Але він не вий­шов. Мерт­ва сільська ти­ша об­гор­та­ла її, бо па­ну­ва­ла в по­ко­ях. Нігде й не ди­ха­ло жи­вим ду­хом. На Софію Ле­онівну най­шов сму­ток. Але під вікна­ми хтось за­ту­потів і рип­нув сінеш­ни­ми две­ри­ма. В по­кої увійшов Лев­ко, - і не­на­че вніс з со­бою жи­ве жи­вот­тя й од­ра­зу роз­пу­див усі стра­хо­ви­ща з іншо­го невідо­мо­го по­таємно­го світу, що ніби по­хо­ва­лись і поп­ри­та­юва­лись десь в тем­них по­ко­ях та в гру­бах. Лев­ко но­чу­вав на ліжку в ве­ли­ко­му по­кої й після ве­чері прий­шов ля­гать спа­ти.

Другого дня бу­ло не­ве­ли­ке свя­то. Отець Зіновій слу­жив служ­бу бо­жу хто йо­го зна зад­ля ко­го, бо церк­ва в ма­ленькі свят­ки зви­чай­но бу­ває сли­ве по­рож­ня. Після чаю отець Зіновій, на­га­га­кав­шись в церкві, ліг од­по­чи­вать, бо встав на ут­ре­ню, ще як тільки по­ча­ло дніти. Па­ничів бра­ла нудьга на селі після раннього сільсько­го обіду, їм за­ба­жа­лось з нудьги поп­ла­вать чов­ном по став­ку та по річці. Софія Ле­онівна зго­ди­лась про­гу­ляться чов­ном вкупі з па­ни­ча­ми.

Паничі за­раз мет­ну­лись на греб­лю й вип­ро­си­ли в ме­ханіка чов­на. Ме­ханік зап­ро­сив їх по­ди­виться на снасть в не­дав­но пе­ре­роб­ле­но­му вальцьово­му питлі. Па­ничі об­ди­ви­лись пи­тель по всіх чо­тирьох ета­жах, ла­зи­ли навіть вго­ру під са­му покрівлю, звідкіль по­чи­на­лась спра­ва, де з ківшів си­па­лась паш­ня на вальцьову снасть і де її спо­чат­ку дер­ли на дерть. При­пав­ши бо­рош­ном та об­ме­ти­цею, не­на­че пуд­рою, во­ни не­за­ба­ром прибігли до Софії Ле­онівни, заб­ра­ли з со­бою Іва­ся та Пет­руш­ку й поп­ря­му­ва­ли до став­ка, де в бе­резі бу­ли прив'язані на при­ча­лах чов­ни. Ма­ша й собі пішла з ни­ми буцімто зад­ля то­го, щоб наг­ля­дать за дітьми, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­читься та по­ба­ла­кать з підпан­ком Су­хо­дольським.

Млинарі за­раз при­нес­ли з пит­ля вес­ла, де во­ни бу­ли на схо­ванці, ви­чер­па­ли ко­ря­ком во­ду з чов­на й ви­тер­ли дно ряд­ни­ною. Лев­ко сів на греб­ки ко­ло клю­чин. Нар­кис вмос­тивсь зза­ду чов­на, щоб пра­ву­вать чов­ном. Софія Ле­онівна й діти посіда­ли по­се­ре­дині чов­на на ла­воч­ках. Ме­ханік одімкнув за­мо­чок на лан­цюж­ку, кот­рим зви­чай­но при­пи­на­ли чов­на до стовп­чи­ка, за­ко­па­но­го ко­ло містка че­рез ло­то­ки. Об­пер­лись вес­ла­ми й одіпхну­ли чов­на. Ле­генький чо­вен за­шипів по піску й по­ли­нув по воді, як ка­чур, плав­ко, лег­ко й швид­ко. Од­но­раз­ний мах ве­сел гнав йо­го по воді швид­ко; чо­вен по­ли­нув, мов на кри­лах.

Сонце вже ста­ло на вечірньому прузі, не­на­че спус­ка­лось на да­лекі вер­би та осо­ко­ри й ся­га­ло промінням навс­ко­си по воді. На мілких, грузьких та мульких місцях ко­ло греблі під чов­ном шу­га­ла на всі бо­ки врозліт дрібненька риб­ка, не­на­че роз­пуд­же­на й спо­ло­ха­на зграя го­робців, Лев­ко наліг на двоє ве­сел, шо бу­ло си­ли; Нар­кис до­да­вав си­ли, ха­па­ючи во­ду плис­ком й за­ки­да­ючи вес­ло гли­бо­ко, сли­ве до дна. Ста­вок пе­ре­летіли в од­ну мить. Софії Ле­онівні та­ка гу­лян­ка по став­ку, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­лась. Во­на бист­ро ки­ну­ла оком на пи­тель, на бе­рег ко­ло пит­ля, на гор­бок з до­мом та яли­на­ми і од­ра­зу впізна­ла той виг­ляд, що йо­го зма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи ви ба­чи­те? Он­деч­ки ко­ло пит­ля я не­на­че ба­чу уяв­ки ту кар­ти­ну, що на­ма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. Чи ти ба! Яка ве­ли­ка схожість! - ка­за­ла Софія Ле­онівна до Нар­ки­са. - А я ду­ма­ла, що ху­дож­ни­ки ви­га­ду­ють з своєї го­ло­ви все, що ма­лю­ють.

- Та вже ж наші ху­дож­ни­ки ма­лю­ють з на­ту­ри. Че­рез це то