Жюль Верн - Замок у Карпатах, Жюль Верн

світло залило естраду, а на ній стояла Стілля з розпущеними косами та витягненими раменами в свому чарівному костюмі Анджеліки, що в ньому бачив її граф на терасі…

— Вона дивиться на мене своїми прегарними очима… бачить мене й не закличе… як же ж це можливе, — думав граф і враз пригадав собі: ах! вона ж збожеволіла!

Хотів бігти на сцену до неї, але Стілля почала співати…

Князь теж, не покидаючи свого фотелю, звернув обличчя до неї, наче в якійсь екстазі. Він пив прямо її голос, вдихав його, мов найкращі пахощі, й виглядав нині так само у свойому старому замку в Карпатах, як тоді в театрі в Неаполі.

— Так, Стілля співає… співає тільки для нього… Її спів, мов той легіт у гарячу спеку, його не видно, але він є… і він належить тільки до нього…

Граф був зачарований голосом Стіллі тим більше, що не чув його вже від п’яти літ і молився до тої жінки, яку вважав за мертву, а тут бачить її живу.

А тим часом Стілля співала з таким самим чуттям і вогнем, як колись, кінцеву сцену, де Анджеліка хоче вмерти:

Закохана я, моє серце тремтить, Хочу вмерти…

Граф повторяв слово за словом… і просив Бога, щоб той спів не урвався так, як тоді в Неаполі…

Стримував віддих… а Стілля співала далі, тільки її спів ставав щораз тихіший і здавалося, що в ньому тремтять нотки болю:

Хочу вмерти…

Враз спів урвався, у тім самім місці на тій самій ноті, як тоді в театрі… граф почув крик Стіллі… але побачив, що вона не паде… але стоїть далі непорушне на сцені… та дивиться на нього…

Кинувся на сцену й став віч-на-віч з князем.

Князь крикнув:

— Франц Телєк… як то, ви втекли з льоху?…

Але граф нічого не відповів і біг до сцени, кличучи:

— Стілле!… дорога моя Стілле!… що я віднайшов тебе тут… живу…

— Живу… живу Стіллю… — закричав князь Горц і зареготався, мов божевільний.

— Чи знову хочете, графе, її відібрати мені?…

Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла непорушно.

В тій хвилині князь підбіг до нього й, вирвавши йому ніж, кинувся на Стіллю…

Граф хотів заслонити собою нещасну божевільну… аде було вже запізно… ніж застряг у її серці…

Почувся крик, якийсь бренькіт і Стілля зникла в глибині зали…

Граф став, мов, укопаний в землю… Не розумів уже нічого…

А князь кричав:

— Хочете знову забрати мені Стіллю… але її голос… Її голос тільки мій… він залишиться зі мною… І ніколи ніхто не вчує його більше…

Граф хотів кинутися на князя, але сили його покинули й він упав непритомний на краю сцени.

Князь навіть не глянув уже на нього. Пішов до столика, взяв з нього скриньку й вийшов із зали. За хвилину був уже на терасі.

Грицько, що виліз на оборонний мур, побачив його там і стрілив. Куля вцілила в скриньку, що її граф ніс під пахою, і розбила на кусні.

Князь почав страшно кричати та ламати руки, бігаючи по терасі:

— Її голос… Її голос… ах, які ж це злі люди… розбили його… розбили душу Стіллі!..

Врешті десь зник.

Саме тоді хотів Грицько дістатися на замкове подвір’я з Миколою і кількома жандармами.

Але майже в тій самій хвилині почувся страшний гук, такий, що аж ціле пасмо гір Плази здригнулося. Стовпи вогню підіймалися аж до хмар, скелі летіли аж на дорогу, що вела до Вулькану.

Бастіони, вежа, оборонний мур і каплиця, усе вилетіло в повітря і зі старого замку в Карпатах заліь-шилась лише купа каміння і звалища на високорівні Оргаль.

XVІІ

З розмови князя з Орфаніком знаємо, що вибух мав наступити по відході князя із замку. Але в хвилині, коли до вибуху прийшло, було вже неможливе, щоб князь міг утекти тунелем. Ми бачили його відчай, коли куля Грицька розбила йому скриньку й тому не можна знати, чи він не хотів впасти добровільно першою жертвою страшної катастрофи, яку сам спричинив, та чи не шукав смерті під звалищами свого старого замку.

Так чи сяк, добре сталося, що жандарми були ще подальше від замку, бо невідомо, чи лишився би був котрий з них живий. Грицько й Микола, що були на оборонному валі, спаслися тільки чудом.

По вибуху рів біля оборонного валу був такий завалений камінням та відламками скель, що Грицько, лісничий і жандарми з великим трудом могли його пройти. За оборонним валом найшли вони під звалищами мертвого князя Горца.

Війт та інші старі люди з Версту зразу його пізнали.

Грицько й лісничий почали шукати графа, що, певно, був ув’язнений десь у замку й, може, також згинув під звалищами.

Грицько був у розпуці й плакав ревними сльозами, а Микола потішав його, як міг.

Вкінці по півгодинних розшуках вони найшли графа на першім поверсі вежі поміж поваленими мурами.

— Мій пане… дорогий мій пане…

— Пане графе… — закликали Грицько й лісничий рівночасно, думаючи, що граф не живе.

Коли ж підійшли до нього, побачили, що граф має отворені очі й дивиться на