Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

нього. Він для мене був маяком. Тільки ми вийшли з печери, з’явилося кілька двійників-міражів, але я вже трохи орієнтувався серед тріщин. Тримаючись за моє плече, крокував Донат. Іноді він намагався жартувати про двох сліпих, один із яких веде іншого, але в його голосі не було звичних веселощів. Тріщини, як і раніше, множилися під ногами, і щоразу, коли треба було ступати в безодню, тіло терпло. Через кілька хвилин знову з’явилися запаморочення і млість. Кожен крок коштував неймовірного зусилля волі, але не можна було відставати од “маяка”. Інакше я зовсім би втратив орієнтування.

І все-таки я спробував зробити те, про що подумав у печері. Спостерігав і рахував. Коли гострий напад млості склепляв мої повіки, я притримував їх пальцями і говорив собі; що може дикун, можеш і ти. Тобі зараз заважає уява і двоє очей. Зумій же і цього разу недолік перетворити на перевагу. Хіба це не найважливіше, чого вчить цивілізація?

Очі сльозились і боліли, млість вивертала нутрощі, але, кусаючи до крові губи, я дивився, куди ступає “маяк”, як він вибирає дорогу серед тріщин — справжніх і примарних. Я спостерігав і аналізував, щоб підтвердити свої здогадки. Виявилося, що Донат робить те саме. Зненацька він сказав мені майже у вухо:

— Один, два, три. Як у пісеньці. Один, два, три!

— Молодець, Доне. — Підбадьорений його словами, я знаходив упевненість у собі. — Один, два, три, старий, а все, що більше трьох, — дурниця. Три сонця — три тіні. І сотні міражів.

Пора, мовив я собі, пора!

Стиснувши зуби, я зупинився. “Маяк” одійшов на кілька кроків уперед. Переді мною виникло хаотичне переплетіння тріщин, поміж яких вирізнялася одна темна. Зібравши всю волю, ступив просто на неї, затим на ту, що поряд. Відпустивши моє плече, Донат ішов за мною.

Звичайно, цей експеримент міг коштувати мені життя, якби здогади виявилися хибними. Але ми вірили в них і говорили про них, як про встановлений факт. Справжня тріщина — завжди третя від темнішої, третя праворуч. Істина виявилася примітивною, мов ці одноокі дикуни. Треба просто лічити до трьох, але не більше, щоб нові міражі не збивали з пантелику. І найголовніше — не давати волі уяві, мовби не помічати на якийсь час решти тріщин. У цьому треба уподібнитися до низьколобих, звузити поле зору і бачити тільки те, що потрібно зараз для пересування.

Тепер я стежив за низьколобими, які несли наші сумки, де серед інших речей були пістолети. Обравши найближчого дикуна, почав лічити, відокремлюючи справжнього від двійників, наздогнав і розстебнув у сумці кишеню. Пальці відчули холод рукоятки…

Дикун навіть не оглянувся.

Я натиснув на спуск. Елемент працював. Тонкий промінь черкнув по скелі, і вона задиміла, перетворюючись на хмарину пари.

Низьколобі зупинилися. Вождь із загрозливим риком попрямував до мене.

— Стій! — наказав я йому. — Не зупинишся — вб’ю.

У відповідь він зайшовся хрипким сміхом.

— Раб! — говорив він крізь сміх. — Раб! Ти! Я, Один! Я, Багато! Як влучиш?

Я порахував до трьох. Промінь випалив грунт біля самісіньких його ніг. Вождь злякано відскочив. Сміх завмер.

— Влада перемінилася, — сказав невгамовний Донат, і я засміявся з цього далеко не кращого його жарту…

ФЕНОМЕН ІВАНИХІНА

Жені Іванихіну дванадцять років. У нього білясті брови і трішки розкосі темні очі, через що його прозвали Зайцем. Губи в нього повні, яскраві, бантиком, у синю або чорну цятку, бо він часто гризе олівець, ручку і взагалі все, що потрапляє до рук.

Крім тата й мами, в Жені є ще сестра і брат-восьмикласник. Вітя, типовий акселерат, зріст—метр вісімдесят п’ять, широченні плечі, кандидат у майстри спорту з боксу. Женина сестра Люся теж акселератка: вища за маму на півтори голови. Вона баскетболістка, юна скрипачка і (ой, цей тато!) піжонка. Цього року Люся закінчує середню школу і якщо потрапить до інституту, то лише завдяки татовим друзям та баскетболу: тато знайде такий вуз, де збирається сильна команда баскетболісток. Люся носить модні штани з блискавками і чоловічі светри. У неї залізний характер і стільки залицяльників, що на 8 Березня Женя задихається від запаху мімози.

У сім’ї найбільше люблять і жаліють Зайця, але не тому, що він молодший. Тяжка недуга прикувала його до постелі з семи років. Травма хребта, а в результаті — параліч. Спочатку мали надію вилікувати, та з часом надія стала пригасати.

Женю вивозять на вулицю у спеціальній колясці. Він не любить ці прогулянки, насторожено помічає жалісливі погляди перехожих, його вікном у світ став кольоровий телевізор і розповіді решти членів сім’ї, які він жадібно слухає, добре запам’ятовуючи найменші подробиці.

Важко тепер пригадати, коли в Зайця вперше прорізався дар. Можливо, це сталося того дня й години, коли Віктор по безплідних муках шпурнув зошит із алгебри і його очі підозріло заблищали.

— Добре, допоможу, давай задачник, — запропонував Заєць, — а то ще рюмсати почнеш…

Вітя, відвертаючи обличчя, простягнув задачник і одразу ж почув:

— Записуй рішення.

Відтоді, як Женя подивився на задачу і сказав записувати рішення, промайнули частки секунди. Якби хтось їх підрахував, то з подивом зауважив би: на розв’язання Зайцю знадобилося менше часу, ніж електронній обчислювальній машині.

Вітя, як людина діловита, негайно зробив практичні висновки. Він присвоїв братові звання “професора математики” і таким чином раз і назавжди розподілив обов’язки: кому задачки розв’язувати, а кому битися на рингу, засмагати на пляжі, ходити в кіно і займатися іншими цікавими справами.

Незабаром про незвичайні математичні успіхи кандидата в майстри спорту заговорила вся школа. Це дуже ускладнило життя кандидатові, йому довелося розвивати спритність і здатність викручуватися, щоб брати участь у заочних математичних олімпіадах і ухилятися від очних. Коли ж йому стало