Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

— Де саме?

— Там є такий поворот, а далі міст, і під мостом буде стояти червоний форд-ескорт.

— Ага, знаємо… Й що ж вона від тебе хоче?

— Дуже серйозно поговорити.

— Навіть так! Ну, добре… — Я подумав. — Агенте Мацюцько!

— Я!

— Нікуди не їдьте. З квартири не виходити, дверей нікому не відчиняти. Чекайте на мій дзвінок. Завдання зрозуміле?

— А зустріч?

— На зустріч з цією жінкою поїду я, і серйозно побалакаю, — щоб нарешті вона дала вам спокій! Так ви зрозуміли завдання, агенте Мацюцько?

— Так точно! — відрапортувала вона своїм янгольським голосочком.

Над автострадою ревла хуртовина. Хурделило й мело так, що світу не було видно. Я витяг з наплічної кобури парабелума й поклав його в бокову кишеню шкірянки. Тоді став спускатися під міст. Східці геть позамітало. Сніг шмагав по обличчю й стікав за комір крижаними патьоками. Спинившись на сходовому майданчику, я перегнувся через поренчата й заглянув униз. Шосе було геть порожнє. Під мостом завивав холодний вітрюган. Я спустився ще нижче й, притулившись до стіни, став чекати. Сніг падав і перетворював мене в якогось Діда Мороза. Під мостом проїхало декілька машин, але червоного форда між них не було. Утративши врешті терпець, я дістав баклажку й потяг пару добрячих ковтків.

Після цього стало тепліше, але ненадовго. Контрольний час минув, і чекати на цю особу — справа безнадійна, думав я, наглядаючи, як летять попід мостом шквали мокрого снігу.

Щось, напевне, сталося. Може, ця особа запідозрила щось або в неї свої плани, пов'язані з цим побаченням… Я дістав телефон і набрав номер Мацюцьки. — Слухаю, — сказала вона. — А, — задоволено констатував я. — ти на місці. — Щось сталося? — поспитала вона. — Ні, — буркнув я, — нічого… Ще раз нагадую: сиди в квартирі й нікуди не виходь. Второпала? — Авжеж, — сказала вона. Я вимкнув телефон і, ще раз озирнувшись довкруги, став підніматися нагору. Снігу намело стільки, що ноги грузнули в ньому чи не по коліна. Під мостом проїхало якесь авто. Нарешті я вийшов на верхню площадку й, тупаючи, почав обтрушуватися. Скінчивши цю процедуру, я підняв голову й подивився на шосе.

Червоний форд стояв коло узбіччя. До нього було яких сто метрів, і допіру контури цього авта багровою плямою майнули мені увіччю, як підсвідомість ввімкнулася, мов комп'ютер, і в однісінький мент прорахувала ситацію до найдрібніших деталей: я стояв на відкритій місцині, котра прострілювалася з будь-якої позиції, й до найближчого укриття було метрів десять, не більш; відстань до форда була такою, що зі свого парабелума я влучив би хіба що в саме авто й аж ніяк не поцілив би з першого разу в стрільця, котрий саме опускав шибу й діловито впирав у плече приклад гвинтівки; й коли сухо клацнув постріл, то я втямив, що смалять зі снайперської гвинтівки Драгунова й працює зі мною справжній фахівець.

Перша куля розірвала простір над самісіньким вухом і, влучивши у залізний поручень, перебила його навпіл. Мене врятувала блискавична реакція: ухиляючись із лінії вогню, я вихопив пістолет і двічі вистрілив по авту, спеціяльно нікуди не цілячись. Один раз я, здається, промахнувся, а другого поцілив у задні дверцята; стрілець і трохи не розгубився й, переміщуючи приціл за моєю фігурою, став старанно й методично садити кулю за кулею. Я метався туди-сюди, й тиснув на спуск свого парабелума до тих пір, поки затвор, викинувши останню гільзу, клацнув — і завмер без набоїв. Ця куля, напевне, таки влучила когось у машині — як тільки я зняв палець зі спускового гачка, форд зненацька рвонув з місця й, завищавши протекторами, чкурнув геть по шосе й щез із поля зору.

За вікном пропливали засніжені будинки передмістя.

— Гало, — сказав я, притискаючи слухавку до вуха, — гало… Барабаш?

— Ну! — сказало на тому боці. — А хто балакає?

— Я балакаю, обревку! Корефана не впізнаєш, еге? Ти де зараз?

—Їду на роботу.

— Де перебуваєш, питаю?

— На мосту через Дніпро. А що?

— Слухай мою команду: як з'їдеш із мосту, повертай ліворуч і притьмом — я підкреслюю: притьмом! — жени до Мацюцьки. Це пару кварталів проїхати… — я назвав адресу. — Запам'ятав?

— Ну… запам'ятав! А що мені з нею робити?

— Та вже ж не сексом займатися! Забери її з дому й вези в «Тартар». Мацюцьку можуть убити, розумієш?

— Ну!

— От і займися її порятунком. Як під'їжджатимеш до офісу, зателефонуй мені!

— А ти де будеш?

— А я, — сказав я, — зараз поїду в одне місце, а тоді повернуся в «Тартар». Давай!

У під'їздах багатоповерхового будинку стома голосами завивала хурделиця. Алеї вже порозчищали, тож я кинув своє авто біля дитячої гірки й, піднявшись на шостий поверх, натиснув дзвоника.

— Хто це там такий? — суворо поспиталися за дверима.

— Хто, хто… — буркнув я невдоволено. — Кіт в пальто… не видно хіба! Одчиняй.

У коридорі щось завовтузилося.

— Ой, це ти… кіска-сосіска, заходь же ж, ну! — Пухкенька чорнява жіночка стала навшпиньки й, цмокнувши мене в щоку, потягла до хати. — Боже, які люди…

— … й чомусь без конвою! — докинув я, знімаючи в передпокої свою шкірянку. — Ну, як життя?

— Кіска-сосіска… хіба це життя! — Вона махнула рукою. — Це — існування, сам знаєш!..

Я розуміюче кивнув. Хазяйка цієї квартири колись була професійною повією й тримала цілу фірму, де трудилося щось із півсотні дівчат; однак, зібравши капітал, вона вирішила, що безпечніше буде займатися легальним бізнесом і відкрила косметичний салон. Серед клієнтури її знали під прізвиськом Кіска-Сосіска — за любов до цієї фрази, котру вона вставляла, де треба й не треба, й за те, що в свої тридцять вісім років була вона винятково звабливою, по-дівочому свіжою й до міри пухкенькою.

— Значить, так, — сказав я, сідаючи в фотель