Василь Васильович Чухліб - Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб

Навесні, коли розтають сніги, та восени, як зарядять дощі, Жерело — справжня річка, а в посушливе літо — так собі, жабі по коліна.

Зараз у Жерелі води чималенько, і хлоп'ята зупиняються в нерішучості, а потім починають міряти глибину — то в одному, то в другому місці. Видно, й по груди буде, якщо вбрід.

— Може, зробимо переправу? — пропонує Михайлик.

Васильок усміхається, бо знає про Михайликове захоплення: наводити переправи — мости й місточки через струмки, рівчаки, калюжі.

— Давай, тільки хутчіш! — згоджується.

Там, де береги пологіші, перекинули дві зламані бурею сосонки, — і вже за Жерелом.

Ліс тут старіший, густіший і якийсь начеб хмурнуватнй, тут і птахи ніби менше співають. Хлоп'ятам спершу не по собі стає. Та перевалюють через один, другий пагорбок, і Михайлик, розпростерши руки, як крила, летить зі схилу у видолинок, гукає:

— Гриби-и! Цур, я перший побачив!

І було чого радіти. Гриби за Жерелом росли купно, цілими сім'ями.

— Оце дідуган! — захоплено розглядає Михайлик боровика, що вдягнув бриля чи не більшого, ніж колгоспний пастух дід Кузьма. — А це — батько! — на трохи меншого, кремезного, червонястого. — А осьдечки — мати з дітьми.

— Онучат не будемо брати, — каже Васильок. — Нехай ростуть.

І вони обережно прикривають глицею та листям манюпуні, з ґудзичок, грибенята.

Так і перебігали від пагорбка до пагорбка, від сосни до дуба, від дуба до берези. Зупинилися лиш тоді, як кошики виповнилися майже до дужок.

І лиш тоді відчули, як гудуть ноги: добряче виводили їх гриби й грибенята. Попадали на пругкий мох і лежали якийсь час не ворушачись.

Отак можна й заснути під заколисуючий шепіт лісу. І Васильок підвівся, поторсав Михайлика:

— Ходімо, вже не рано.

Ішли та й ішли, а Жерело не з'являлося. Наче ж і в той бік взяли, по сонцю. Але потім сонце за хмари сховалося. Васильок похолов, і ноги перестали його слухатись, коли побачив галявину з килимком моху, на якому вони недавно лежали. Заблудилися!..

— Гляди, гляди — заєць! — вигукнув і повернув від галявини в інший бік. Не хотів, щоб Михайлик переполошився.

— Де, де заєць?

— А ти й повірив! — сміявся Васильок над силу.

Та Михайлик не ображався, сопучи, тягнув кошика.

— Тут ліс такий, що й вовки, мабуть, водяться… Ти бачив коли вовка? — запитував.

— Вовка не бачив, а фашистів бачив — коли вони по нашій клуні стріляли, а потім спалили, думали, що там партизани ховаються. А вовки у великому лісі живуть, у пущі.

— А дезертир у якому ховався, в цьому?

— Та спіймали дезертира давно.

— А чого він ховався?

— Бо воювати не хотів, боявся, щоб не вбило.

— А мій татко воював, сапером був.

— А мій — танкістом…

Васильок розмовляв з Михайликом, а подумки звертався до сонця: «Виглянь, виглянь!».

І воно вчуло його, випливло з-за хмари, й хлоп'ята пішли на сонце. Ліс посвітлішав, перед ними зблиснуло Жерело.

— Ура-а! — закричав Васильок і перший скочив на соснову кладку.

— А-а-! — почув Михайликове, й коли оглянувся, побачив, що той борсається в Жерелі, а порожній кошик і гриби врозсип пливуть за водою.

Васильок шурхонув у Жерело, схопив Михайлика за рукав. Потім вони сушили одіж, порозпинали на молодих сосонках. І просихали на траві гриби, які вдалося виловити в Жерелі. Васильок і своїх ще відсипав у Михайликів кошик.

— А Жерело й неглибоке, — цокаючи зубами, бадьорився Михайлик. — То ж ти перебіг і переправу обхлюпав, а я й посковзнувся.

— Авжеж, авжеж, — погоджувався Васильок, щоб не хвилювати дружка. — Ходімо хутчіш, бо буде нам на горіхи.

Додому добейкалися чи не в полудень.

— Хіба ж можна отак довго, сину! Я вже не знала, що й думати! — похитала головою мама, коли Васильок переступив поріг.

— Ходили, мамо, аж за Жерело, — тільки й сказав на те Васильок, ставлячи на лаву кошик з грибами.

І в знемозі простягнувся прямо на долівці, на татковім піджаку, який пахнув соляркою, а ще теплою хвоєю, живицею…

ЖИТО

Сам-один Васильок у хаті, мама — в полі, а дідусь тепер до них рідко заходить, весь час на Десні. І раптом так запахло Василькові житнім хлібом, щойно спеченим, ще теплим, аж слина покотилася. Може, мама роздобула де хлібину, чи дідусь на рибу виміняв? Та на столі лише кілька цибулин, заглянув на полицю — порожньо.

Васильок дістає з-під лави заступець — неабиякий, воєнний, що йому старшина Петрович подарував, як наші фашистів гнали. Іде на город: поки повернеться з поля мама, він картоплі накопає й начистить, зварять на вечерю. Картопля в них хоч і на піску, а добра вродила, бо дощі йшли. Тож Васильок хутко виповнив кошик і простує через город.

На згарищі сороки вистрибують, скрекочуть.

— Акиш, злодійки! — махає Васильок заступцем.

Нехай не ображаються: коли зникло мамине намисто, Василькові ні за що на горіхи дісталося, а потім він де намисто знайшов? У сорочому гнізді!

Васильок завертає на згарище. А що це тут білобокі скрекотухи вишукували? Заступцем длубається у вугляччі та попелі, глибоченький колодязь викопує, викидає напівзотлілу полову, а поміж нею обвуглене зерно. Василькові знову запахло житнім хлібом, він аж очі зажмурив і побачив татка й дідуся у білих сорочках, і вчув, як гупають у клуні ціпи…

Гуде точок, шелестить солома, золотими дощинками пирскає зерно. А молотники стараються один перед одним, і дивно Василькові: так легко злітають ціпи, а сорочки в тата й дідуся он мокрі від поту.

— Хто це сонце застує? — врешті помічає хлопця дідусь і, зіпершись на ціпилно, віддихується.

А тато дає потримати ціпа Василькові,