Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко 📚 - Українською

Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

273
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Жарт другий. Квіт папороті." автора Тетяна Винокурова-Садіченко. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 32
Перейти на сторінку:
А їх багато? — спитала я.

— Може, двійко… — зітхнув Одін.

— Чому «може»? — здивувалася я.

— Так мало? — здивувався Елвіс.

— Боги живуть недовго, — пояснив Одін, — а у вас характер богів.

Я переможно всміхнулась і з погордою глянула на Елвіса.

— Отакої! — ображено пробурмотів він.

Раптом Одін поставив нас на землю.

— Приїхали, — розчаровано зітхнув Елвіс.

— Далі вам треба йти дуже швидко, — сказав Одін. — Невдовзі Ліс утямить, що ви ще тут, тому йдіть швидше й беріть своє.

— Ти нам не допоможеш? — з надією спитала я.

Він нахилився й усміхнувся.

— Я дам лише поводарів. Якщо хочеш виконати своє бажання — доведеться самостійно попрацювати.

Він дав мені по носі легенького щигля (несподівано ніжно та обережно, бо руки в нього величезні), підвівся й пішов. Його величезна постать ще довго бовваніла за деревами.

— Гол, — задоволено сказав Елвіс.

— Ти чого це? — здивувалася я.

— Воротареві — гол! — відповів він і всміхнувся.

— Ну що, ходімо? — спитала я.

— Куди?

— Далі.

— А в який це бік?

Ми стояли на стежці, але куди нам іти, справді було невідомо.

— Мушу зазначити, ваша божественність, — сказав Елвіс (я хотіла вже образитись і щось видати у відповідь, але продовження його фрази змусило мене відкласти на пізніше демонстрацію мого словникового запасу), — позаду вас літає гігантський світлячок!

Я обернулася й побачила світляну кулю, яка кружляла у повітрі.

— Нєфіговий світлячок! — вражено зазначила я.

— Це поводар, — здогадався Елвіс.

«Світлячок» відлетів іще на метр і знову почав кружляти. Здається, це таки був поводар. І він чекав на нас.

Я зробила крок до нього, він відлетів іще на метр. Я пішла — він полетів — а я побігла. Він летів швидше й швидше, ми з Елвісом насилу встигали й намагалися не губити його з поля зору. Здається, поводар набагато серйозніше від нас сприйняв наказ мого божистого дідуся «йти дуже швидко».

Ми бігли й бігли, гілки й кущі заважали, та це було не страшно. Я гадала, що дорогу нам заступатимуть дерева.

Коли я відчула, що зараз упаду й помру, а подряпане галуззям лице почало нестерпно щеміти, ми вибігли на величезну галявину, де буйно розрослася папороть. Світляна куля зробила над галявиною прощальне коло й розсипалася золотими іскрами.

— Навіть чаю не поп’єш? — прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.

— Елвісе, — прошепотіла я, — ти їх бачиш?

— Кого? — він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.

— Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.

Елвіс примружився й раптом тихо засичав.

— Хто це? — прошепотіла я.

Я вже знала, та не хотілося, щоби це було правдою.

— Вовкулаки, — тихо відказав Елвіс, — їх тут десятки… якщо не сотні.

— І коли зірвемо квітку, якщо, звичайно, знайдемо…

— … вони прокинуться.

— Ми стільки не поб’ємо…

— Так…

Ми стояли перед галявиною, де росла наша квітка, й не знали, що робити далі.

— Так, — сказав Елвіс, — ти стій на чатах, а я її знайду.

— І далі що?

— Подивлюся на можливі шляхи відступу.

Це було небезпечно для котика, але для мене лізти у темряву, де сплять вовкулаки, було б справжнісіньким самогубством.

— Знайди її, — тихо сказала я, — але не чіпай.

— Так, ваша божественність, — прошепотів Елвіс і стрибнув у темряву.

Жоден листочок не поворухнувся. Жодного шереху не почулося — лунало хіба що рівне глибоке сопіння небезпечних створінь, які спали у папороті.

Елвіса не було довго.

Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки — гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки — абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою…

Це я? Це я щойно таке подумала? Ой, погано. Дуже погано.

Красу вбивати не можна. А цю красу — треба.

Дилема.

На війні не можна дозволяти собі дилем.

А зараз почнеться війна.

Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по —чуття.

Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.

— Ти що? — прошипів Елвіс. — Своїх не впізнаєш?

— Свої повинні попереджати про те, що вони — свої.

Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:

— Ти знайшов її?

— Здається, так… маленька, червоненька, отам! — він тицьнув лапою у темряву.

— Я можу пройти, не наступаючи на них?

— Туди — можеш.

— От і добре. Веди.

1 ... 27 28 29 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"