Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, двійко… — зітхнув Одін.
— Чому «може»? — здивувалася я.
— Так мало? — здивувався Елвіс.
— Боги живуть недовго, — пояснив Одін, — а у вас характер богів.
Я переможно всміхнулась і з погордою глянула на Елвіса.
— Отакої! — ображено пробурмотів він.
Раптом Одін поставив нас на землю.
— Приїхали, — розчаровано зітхнув Елвіс.
— Далі вам треба йти дуже швидко, — сказав Одін. — Невдовзі Ліс утямить, що ви ще тут, тому йдіть швидше й беріть своє.
— Ти нам не допоможеш? — з надією спитала я.
Він нахилився й усміхнувся.
— Я дам лише поводарів. Якщо хочеш виконати своє бажання — доведеться самостійно попрацювати.
Він дав мені по носі легенького щигля (несподівано ніжно та обережно, бо руки в нього величезні), підвівся й пішов. Його величезна постать ще довго бовваніла за деревами.
— Гол, — задоволено сказав Елвіс.
— Ти чого це? — здивувалася я.
— Воротареві — гол! — відповів він і всміхнувся.
— Ну що, ходімо? — спитала я.
— Куди?
— Далі.
— А в який це бік?
Ми стояли на стежці, але куди нам іти, справді було невідомо.
— Мушу зазначити, ваша божественність, — сказав Елвіс (я хотіла вже образитись і щось видати у відповідь, але продовження його фрази змусило мене відкласти на пізніше демонстрацію мого словникового запасу), — позаду вас літає гігантський світлячок!
Я обернулася й побачила світляну кулю, яка кружляла у повітрі.
— Нєфіговий світлячок! — вражено зазначила я.
— Це поводар, — здогадався Елвіс.
«Світлячок» відлетів іще на метр і знову почав кружляти. Здається, це таки був поводар. І він чекав на нас.
Я зробила крок до нього, він відлетів іще на метр. Я пішла — він полетів — а я побігла. Він летів швидше й швидше, ми з Елвісом насилу встигали й намагалися не губити його з поля зору. Здається, поводар набагато серйозніше від нас сприйняв наказ мого божистого дідуся «йти дуже швидко».
Ми бігли й бігли, гілки й кущі заважали, та це було не страшно. Я гадала, що дорогу нам заступатимуть дерева.
Коли я відчула, що зараз упаду й помру, а подряпане галуззям лице почало нестерпно щеміти, ми вибігли на величезну галявину, де буйно розрослася папороть. Світляна куля зробила над галявиною прощальне коло й розсипалася золотими іскрами.
— Навіть чаю не поп’єш? — прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.
— Елвісе, — прошепотіла я, — ти їх бачиш?
— Кого? — він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.
— Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.
Елвіс примружився й раптом тихо засичав.
— Хто це? — прошепотіла я.
Я вже знала, та не хотілося, щоби це було правдою.
— Вовкулаки, — тихо відказав Елвіс, — їх тут десятки… якщо не сотні.
— І коли зірвемо квітку, якщо, звичайно, знайдемо…
— … вони прокинуться.
— Ми стільки не поб’ємо…
— Так…
Ми стояли перед галявиною, де росла наша квітка, й не знали, що робити далі.
— Так, — сказав Елвіс, — ти стій на чатах, а я її знайду.
— І далі що?
— Подивлюся на можливі шляхи відступу.
Це було небезпечно для котика, але для мене лізти у темряву, де сплять вовкулаки, було б справжнісіньким самогубством.
— Знайди її, — тихо сказала я, — але не чіпай.
— Так, ваша божественність, — прошепотів Елвіс і стрибнув у темряву.
Жоден листочок не поворухнувся. Жодного шереху не почулося — лунало хіба що рівне глибоке сопіння небезпечних створінь, які спали у папороті.
Елвіса не було довго.
Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки — гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки — абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою…
Це я? Це я щойно таке подумала? Ой, погано. Дуже погано.
Красу вбивати не можна. А цю красу — треба.
Дилема.
На війні не можна дозволяти собі дилем.
А зараз почнеться війна.
Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по —чуття.
Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.
— Ти що? — прошипів Елвіс. — Своїх не впізнаєш?
— Свої повинні попереджати про те, що вони — свої.
Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:
— Ти знайшов її?
— Здається, так… маленька, червоненька, отам! — він тицьнув лапою у темряву.
— Я можу пройти, не наступаючи на них?
— Туди — можеш.
— От і добре. Веди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко», після закриття браузера.