Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

прозвучав як голос волаючого в пустелі, Толкунов навіть скривився, немов від зубного болю, але Бобрьонок, натягуючи чоботи, пообіцяв бадьоро:

– Нічого, пані Маріє, нікуди гриби не дінуться, розігріємо.

– Невже не можна п'ять хвилин?

– Навіть хвилини! – Бобрьонок пружно підвівся, підхопив ремінь з кобурою і майнув до дверей слідом за Толкуновим.

Павлов нетерпеливився: минуло сімнадцять хвилин, як солдати подалися до телефону, а, як кажуть, ні клику, ні відповіді. Певно, з великої хмари малий дощ, наробили галасу особиста, а самі не поспішають…

А якщо жінка в синій хустці зараз викотить велосипед з парадного, сяде на нього й бувай здоров?.. Трамваї он як рідко ходять, за десять хвилин – один, і щастя, що тоді нагодився…

Ну що в такому разі робити? А наказ суворий: не затримувати, тільки стежити.

А я вам хто, роздратовано думав Павлов. Старший лейтенант Червоної Армії, а не сищик – легко сказати: стежити…

З будинку вийшла жінка в червоній спідниці, і Павлов весь напружився. Але одразу полегшено зітхнув: зовсім дівча, років шістнадцяти, і йде чи то підстрибуючи, чи то підтанцьовуючи, радіє життю і не знає, які турботи бувають у людей.

За ці сімнадцять хвилин – Павлов зиркнув на годинник і уточнив, що минуло вже вісімнадцять, – з будинку вийшли четверо, не рахуючи цього веселого дівчиська.

Чоловік у капелюсі, темному костюмі з валізкою. Попростував до центру.

Двійко – чоловік і жінка – вийшли мало не одразу за ним. Жінка вродлива й молода, мабуть, закохана в чоловіка, бо зазирала йому в очі й посміхалася світло, а він – старий, ну, може, не такий уже й старий, але підтоптаний, бо сивий, волосся, правда, ціла кучма, та сиве, і вітер куйовдив його.

Спочатку старший лейтенант подумав, що негоже молодій жінці так закохано дивитися на чоловіка, старшого За неї вдвічі, але потім вирішив, що це, певно, батько й дочка, отже, все в порядку й дивуватися нема чого.

А потім вийшла з будинку черниця. Павлов уже звик до них на львівських вулицях. Ішла, втупивши погляд у землю, нічого не бачила навколо й тримала чотки в складених на животі руках. Некрасива й літня жінка, вона також повернула до центру, чимчикувала, стукаючи грубими дерев'яними підошвами по кам'яних плитах тротуару, гуркіт її кроків довго ще долинав до старшого лейтенанта.

І ось, нарешті, веселе й життєрадісне дівчисько в чеп воній спідниці…

Дівчина стояла на розі завулка й проспекту, либонь вона вийшла з дому просто так, нікуди не поспішала а може, чекала когось. Вона вже помітила старшого лей тенанта й кидала на нього цікаві погляди. Павлов удав що прогулюється, відломив гілочку з тополі і, помахуючі нею, повернув до трамвайної зупинки. І в цей час з-за повороту вискочив «віліс» з військовими. Він загальмуваї навпроти старшого лейтенанта, й чорнявий горбоносій майор запитав:

– Старший лейтенант Павлов?

– Так, – Павлов подивувався майоровій обізнаності, але чорнявий не дав йому часу на роздуми.

– Куди зайшла жінка в синій хустці? – запитав, вистрибнувши з машини.

Павлов вказав на триповерховий будинок у завулку.

– Коли? – поцікавився майор. Старший лейтенант звірився з годинником.

– Дев'ятнадцять хвилин тому.

– І не виходила?

– Я б не стояв тут як останній дурень.

– Не треба ображатися, – примирливо мовив майор. Він перезирнувся з капітаном, який також вискочив з «віліса», запитав у нього: – Познайомимося з нею?

– Звичайно.

– З будинку можна пройти до саду, а там – хвіртка виходить до того завулка, – показав Павлов.

Майор подумав лише секунди дві чи три.

– Віктор, прикриєш хвіртку, – наказав. – А ви, старший лейтенанте, знадобитесь нам.

Вони перетнули вулицю й наблизились до парадного, супроводжувані цікавими поглядами дівчини в червоній спідниці. Павлов підштовхнув майора ліктем у бік.

– Бачите, оно, в червоній спідниці?.. Вона з того будинку, – вказав очима на дівча.

Бобрьонок притишив крок, нараз зупинився і підкликав дівчину. Підійшла небоязко.

– Ви мешкаєте тут? – кивнув майор на триповерховий будинок.

– Еге ж! – відповіла виклично, наче це була велика честь – жити саме тут.

– Давно?

– Народилася.

– А хто ваші батьки?

– Батько в Червоній Армії, мати працює в магазині.

– У Червоній Армії? – перепитав Толкунов.

– Авжеж, з першого дня війни.

– Пише?

Дівчина якось одразу знітилася.

– Ні, – зізналась, – але ми чекаємо листів.

– Точно, – схвалив капітан, – Львів тільки звільнено, листи ще йдуть.

– І я кажу мамі…

– Це вона їздить на велосипеді – жінка в синій хустці? – швидко запитав Бобрьонок.

– Ні, то наша сусідка, пані Василина. А що?

– У якій квартирі мешкає пані Василина? – Бобрьонок удав, що не почув запитання дівчини.

– На першому поверсі, праворуч. Он її вікна.

– А вас як звати?

– Софією.

– Скажіть, Софіє, давно тут мешкає пані Василина?

– Ні, ще не так давно німецький гауптман жив. На машині їздив.

– І пані Василина поселилася якраз перед нашим приходом?

– Звідки знаєте?

– Догадуємось, – зовсім фамільярно підморгнув Бобрьонок.

– Пані Василина зараз дома? – запитав Толкунов. Дівчина знизала плечима:

– Ми з нею не спілкуємось.

– Чому?

– А вона ні з ким не спілкується.

– Відлюдкувата?

– А хто ж його знає, може, тому, що рідко буває дома.

– Може, й тому, – погодився Толкунов байдуже, але дивився напружено. Запитав: – І ніхто до неї не ходить?

Дівчина трохи подумала й відповіла не зовсім упевнено:

– Я нікого не бачила.

– Може, військові?

– Ні, – похитала головою, та одразу затнулася. Подумала й сказала: – Якось заходив якийсь лейтенант…

– Ну? – нетерпляче нагнувся до неї Толкунов.

– Ні! – махнула рукою дівчина, – він стояв на першому поверсі, а я спускалася сходами. Ми на третьому мешкаємо. Чомусь мені здалося, він до пані Василини, але запитав, чи не мешкає тут якийсь Васюков. Я і відповіде вперше чую…

– А-а, все це пусте, – удавано байдуже махнув рукою Бобрьонок. – То завітаємо до пані Василини? – Він запитав це нарочито недбало, наче цей візит зовсім не цікаву його, наче міг зайти до пані Василини чи обійти квартир десятою дорогою і розпитують вони про жінку в синіїі хустці просто так, про всяк випадок.

– Можна зайти на хвилинку, – підтримав його гру Толкунов. – Кажете, на першому поверсі праворуч? – Не чекаючи відповіді, він посунув до парадного й натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з поштовою скринькою посередині.

Ніхто не відповів, і Толкунов подзвонив ще раз – з тим же результатом.

– Нема нікого дома, – сказала дівчина, яка не відставала від офіцерів.

Толкунов зміряв її