Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

русло. — Тепер ви розумієте, що ваші специфічні умови для мене не новина і навряд чи можуть злякати.

— Не кажіть, — не здавався військком. Він зняв телефонну трубку й попросив якогось Ярощука терміново зайти до нього. — Наш начальник міліції, — пояснив. — Вони тут у сусідньому будиночку, зараз прийде.

Справді, начальник міліції не забарився. Був він чоловіком, певно, вже літнім, але моложавим, про літа свідчили зморшки на обличчі й сивина в чуприні, та щоки в міліцейського капітана були рожеві, а в очах не згасав молодечий вогник.

— Що у нас вчора в Острожанах трапилось? — запитав у нього військком.

Ярощук зиркнув на незнайомого лейтенанта, і майор представив його:

— Це лейтенант Бутурлак, розвідник. Після шпиталю одержав місячну відпустку. Хоче відпочити на Щедрому озері — рибку половити, так би мовити…

Бутурлак глянув на військкома засуджуюче: для чого так одразу настроювати людину? До того ж, яке це має значення — для себе він вирішив це питання, — навряд чи хто-небудь зможе розрадити його.

— В Острожанах учора «яструбка» вбили. — Капітан сів на стілець напроти Бутурлака. — Косив сіно, а вони його в спину з автомата…

— Отож я й кажу, — підхопив військком, — що ж це за відпочинок, коли весь час мусиш озиратися?

— А ви в селах буваєте? — не без єхидства запитав Бутурлак.

Майор розвів руками.

— Я ж на службі, а тобі лікуватися треба. Подивись на себе в дзеркало! Блідий, щоки запали…

Бутурлак непомітно поворушив лівою рукою. Куля пробила йому ключицю, плече й досі трохи скніло.

— Нічого, — відповів весело, — гітлерівців добили, з японцями на Далекому Сході наведемо порядок, а потім уже й тутешнім господарством займемось.

— Нема людей, — зітхнув капітан. — Ліси б прочесати… у нас в Острожанах жодного випадку не було, і ось тобі…

— Рік тому там якийсь Коршун вештався, — згадав Бутурлак.

— Утік, — одповів капітан. — За нашими даними, подався кудись на захід разом із своїм братом — острожанським старостою Северином Жмудем. — Він посміхнувся Бутурлакові нараз якось запопадливо й мовив: — Ти, лейтенанте, от що… Ми тебе на всяк випадок озброїмо, хочеш? Ну, щоб і рибу ловив, і про себе думав!

Лукавий вогник блиснув в очах Бутурлака.

— Хитрий ти, капітане, — зареготав і поплескав Ярощука по коліну. — Хочеш отак, на дурничку, ще одного «яструбка» придбати?

— Я ж про твою безпеку турбуюсь.

— Краще я сам про себе потурбуюсь.

— Так-то воно так, але ж я думав бойовий офіцер, він завжди в строю!

— От що, — посерйознішав Бутурлак, — мене на бога не бери! Я там сам роздивлюсь і, якщо треба буде, допоможу. Домовились? Тільки своєму «яструбку» просигналізуй, щоб на всяк випадок був у курсі.

— Зробимо, — повеселішав капітан. — Я йому накажу: в разі чого — у твоє повне підпорядкування.

— Це вже задуже.

— Хлопець там непоганий, недавно з армії демобілізувався.

Військком обійшов стіл, став напроти капітана.

— А ти справді хитрий, — мовив. — Я його собі на підмогу покликав, а він за п'ять хвилин помічником обзавівся.

— На вас тільки надія, майоре, — не сприйняв жарту начальник міліції. — На. демобілізованих. Інакше — заріз.

— Скоро відвоюємось з японцями, будуть тобі люди, — відповів майор так, наче доля війни на Далекому Сході залежала і від нього, районного військового комісара.

За вікном кабінету почулося рипіння коліс, Бутурлак визирнув і посміхнувся широко й радісно.

— Це по мене, — повідомив. — Персональна карета…

Військком підійшов до вікна, побачив рябого коня, запряженого в фіру.

— Андрійко Шамрай? — запитав здивовано. — Чого це він?

— А я ще тиждень тому з шпиталю листа йому написав, — признався Бутурлак. — Виходить, пошта у вас працює… — Він потягнувся за маленькою пошарпаною валізкою, що стояла біля столу, хотів встати, та двері розчинилися і до кабінету ввірвався збуджений Андрій, а за ним черговий по військкомату.

— Я йому кажу, в мене термінова справа, а він не пускає… — поскаржився Андрій майорові, але, побачивши Бутурлака, кинувся до нього. Певно, хотів обняти, та зупинився за крок, простягнув руку — невміло й збентежено.

Бутурлак пригорнув його нестрижену голову до грудей.

— А ти виріс, хлопче, я радий тебе бачити. — Взяв ласкаво за вухо, відхилив голову, зазирнув у вічі. — Так, радий… Але що трапилось?

Тривожний вогник уже згас в Андрієвих очах, хлопець дивився на Бутурлака й забув про все — чому вривався в кабінет військкома й що слід було терміново повідомити.

— Що трапилось? — повторив Бутурлак, і тепер Андрій побачив і військкома, і капітана в міліцейській формі. Заговорив схвильовано:

— Ми щойно Грицька бачили. На базарі. Дивимось, іде з кошелем, а в кошелі картопля й сала шмат. Помітив нас, зірвався знеобачки, а потім так тихенько поза людьми й з базару… А я за ним…

— Чекай, — зупинив хлопця військком, — що за один цей Грицько?

— Та Жмудь… Грицько Жмудь!

Військком перезирнувся з Ярощуком. Капітан підійшов до Андрія.

— Цікаво, — мовив багатозначно. — Григорій Жмудь? Родич Коршуна?

— Племінник, — ствердив Андрій. І додав виклично: — І мій двоюрідний брат!

– І куди він пішов? — не звернув на те уваги капітан.

— Від базару вулицею Першотравневою. Потім бічною, не знаю, як називається, там ще невеличка крамниця, вікна зеленим пофарбовані…

— Яблунева, — уточнив Ярощук.

— Третій будинок праворуч — з червоної цегли. Грицько туди пішов.

Каштан уже крутив ручку телефону.

— Ярощук говорить. Ось що, Климук, піднімай оперативну групу. Я у військкоматі і вже виходжу…

… Будинок на Яблуневій належав колишньому викладачеві місцевої гімназії Ленартовичу. Два роки тому він помер, у будинку мешкала його дружина — бабуся років сімдесяти.

Працівники міліції обережно оточили