Юрій Корнійович Смолич - Господарство доктора Гальванеску, Юрій Корнійович Смолич

— Я збагнула одне: ви злочинець і насильник. І ви хочете зробити насильство і наді мною.

— Це ви маєте рацію. Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш — іменем науки. Для науки можна йти й на злочин.

Сахно скипіла. Зухвальство й нахабність цього добродія були надмірні.

— Що ви торочите там! Яке ви маєте право замазувати очі наукою! Ви просто злочинець і бандит!

Гальванеску скорботно заплющив очі.

— Це не так. Це безпідставна лайка. Дуже шкодую, що не можу довести вам вашу помилку. Але це не так… Та згадайте самі — чи це не ви так захоплювалися з мого господарства? Чи це не вас чарувала кожна дрібниця, кожне вдосконалення? Га?

Сахно не відповіла. Це таки справді було так.

— Ви мовчите?. Отож-бо й є… Але вернімося де нашої розмови. Ви маєте мені заступити зіпсованого Хаквілавіліса. Я міг би не попереджувати вас, але така вже моя звичка: я не бавлюся в піжмурки. Кожному цалдієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його приставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичній навіть професійні рефлекси, про м’язову пам’ять і таке інше? Це цікава наука. Не я їй батько. Але без неї мені було б зле. Всі мої експерименти будуються на цих основах. Правда, у вас майже нема м’язової пам’яті, ви більше розвивали інтелект. Хаквілавіліс мав проти вас велику перевагу: до того, як потрапити до мене, він понад двадцять років був за офіціанта. З вами буде гірше. Ви нічого, крім інтуїції та притаманних усім людям рефлексів, не маєте… Та що ж робити! Обійдемося й так. Функції покоївки не такі складні, ваші м’язи хутко пристосуються.

В Сахно урвався терпець. Незрозуміла Гальванескова балаканина дратувала й злостила ї’і^Разом з тим за цими незрозумілими словами, за цим жорстоким тембром голосу вона відчувала щось страшне, щось дике і протиприродне.

— Лишіть! — гукнула вона. — Мовчіть! Я не хочу і не можу вас слухати. Ви старий блазень! Кінчайте швидше, що хочете, робіть. Знущайтеся з мене, катуйте мене, але покиньте ваші дурні балачки, ваші блюзнірства. Я не розумію і не хочу їх розуміти.

Доктор Гальванеску пильно глянув на Сахно. В очах його світилося здивування й підозрілість.

— Ви справді не розумієте?

— Я не розумію нічого. Дайте мені спокій і… або розв’яжіть мені руки, ноги, або… робіть, що хочете.

— Ні. Ви таки справді нічого не розумієте! Невже? Я був кращої думки про вашу здогадливість.

- Ідіть ви під три чорти з вашими думками! Гальванеску встав і замислено заходив по кімнаті.

Потім він знову спинився.

— Однаково, — сказав він, — коли навіть правда, що ви нічого не зрозуміли, то я не можу подарувати вам волю. — Він знову став жорстокий і зухвалий. — Ви бачили все, і не заткнеш вам вашої дурної пельки. Ви — ворог, до того ж проклятий, східний, червоний ворог! До вас не може бути й жалості. До вас не може бути співчуття.

- І не треба!

— Ви мій бранець, ви мій боржник. Я стягну з вас те, що ви мені завинили.

— Стягуйте!

— Я зроблю з вас свого слугу, свою покоївку, і ви будете ретельно виконувати функцію холуя.

— Ні!

— Ха! Будете! Вірте мені! І я дуже жалкую, що не зможете ви відчути всю ганебність, паскудність вашого становища.

— Мерзотник!

— Бо ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Бо ваше розумове життя скінчиться тієї хвилини, як ви встанете з цього операційного стола.

— О негідник! Ти хочеш зробити з мене якусь потвору?

— Бо для вас не існуватиме вже світу, природи, культури і цивілізації. Ви будете ізольовані від них на все життя. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом![22]

— О, будь ти проклят! Ти прищепиш мені проказу? Ти зробиш з мене…

— Ха! Ви бачили все і своїм куцим розумом не можете збагнути сенсу. Яка недотепність. Яке невігластво!

Сахно рвонулася з свого ложа. Але пута міцно держали їй руки й ноги. Вони врізалися в шкіру, і, болісно зойкнувши, Сахно знову простяглася навзнак. Лють і обурення туманили їй мозок. Але вона нічого не могла вдіяти. Вона була в руках цього божевільного фантаста, злочинного і жорстокого ворога. Немічні сльози приснули їй з очей. Вона одвернулася, щоб Гальванеску не помітив цих сліз. Але той уже їх помітив і зловтішно засміявся.

— Ви так зажурено поглядаєте у вікно, наче сподіваєтеся на несподівану звідти поміч. Даремно: ніхто не прийде вам на допомогу. До мого маєтку не може потрапити ніхто! Ніхто не може й вийти з нього. Ви були перша хоробра. Але, — Гальванеску, гротескно жалкуючи, розвів руками, — лиха доля повернула вас назад.

— Блазень! — огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.

— До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.

Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини — пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.

Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.

— А ви, я бачу, любите волю, — заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. — Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи — і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, — дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. — Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…