Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство

посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й

брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова

старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого

кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими

самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,

подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб

вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий

запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій

пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як

і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже

повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув

посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу

Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже

сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж

від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної

матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить

серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають

запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить

правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі,

справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує

запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і

жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому

голосно, щоб усі чули: - У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого

вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно

по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто

з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо

радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з

собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не

буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише,

так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж

обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого

дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків

згоджуватись на пропозицію князя, - Хто хоче повернутись на Україну, -

додавав він у всякому курені, - не дожидаючи, поки підніметься все

військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б

не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч

запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися,

гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу

до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один

великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний

край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію

князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських

втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. - Яку землю дав

нам султан? - гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський. -

Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не

можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи?

Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! - Там на

Дніпрі вільні степи! - гукнув за ним Іван Губа. - Там святі Божі

церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що

говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців

мокрим рядном; - А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам

рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі

землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. - Хоч і не чули, а

певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають

вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам

скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а

товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними

виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому

руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрі, як одрізують нашим

братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви

коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що

був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. - Отже,

глядіть!.. - говорив далі Петро. - Буде так усім дурням, хто послухає

брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те

закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й

вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так

шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби

та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді,

може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді

султан кого-небудь