Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

в московському цирку. Там я Дурова з його звірятами бачив. Ох же й цікаво! Чого там тільки не виробляють звірі та птахи. Там навіть пелікан е. А морської чайки все одно немає.

Я дивився на тих звірят, а сам думав: виросту, обов'язково дресирувальником буду. Потім я довго дресирував нашого кота Дорофеїча. Це в нас особливий кіт. Здоровенний, у ведмедячій шубі і лінивий-лінивий. Мама каже, що він сибірський. Але в мене нічого не вийшло з того дресирування. Дорофеїч зовсім не слухався. Я йому наказую плигати через палицю, а він ніби й не чує. Тоді я вигнув з лозини колесо, думав, що Дорофеїч хоч через колесо плигатиме. Не захотів, ледащо таке. Тоді я взяв у бібліотеці книжку і вичитав про те, як дресирувати звірів. Дідусь Дуров учив, що з звірами треба поводитись ласкаво. Я подовгу умовляв Дорофеїча, так само як оце зараз умовляю чайку, але Дорофеїч не слухав, закривав очі і вдавав, що спить, ледащо. Пробував я його гладити по спині. Ще міцніше очі склеплював і тільки мурчав від задоволення. А плигати не хотів. Навчав я його стояти на задніх лапах. Візьму за передні, тримаю міцно в руках — стоїть на задніх. А тільки випущу його лаписька — відразу впаде на всі чотири й пішов на канапу. Учив я його ходити на двох ногах. Поки веду за передні лапи — йде, а як тільки випущу з рук, — сам, мовляв, йди, — а він не хоче. Я його вже й м'ясом приманював — нічого не допомогло. Піднесу до носа котлету — схопить. А коли підвішу її до стелі, щоб сам спинався на задні лапи та дістав — день сидітиме голодний, ледацюга, а спинатися не буде. Тільки нявкає сердито — зніми, мовляв, котлету зі шворки.

Тоді я вирішив перевірити, як вплине на Дорофеїча те дресирування, якого не визнавав Дуров. За прикладом тих дресирувальників, я взяв до рук лозину. Взяв та й кажу Дорофеїчу суворо: «Дорофеїч, ледащо! Коли не хочеш бути побитим — спинайся швидше на задні лапи та хапай зубами котлету. Коли схопиш, то в нагороду ще дві одержиш. Як премію. А коли ти, котисько поганий, не виконаєш наказу, я лозиною геть спущу з тебе ведмедячу шубу». То й що ви гадаєте? Вплинуло це на нього? Точнісінько так, як ото впливають прохання та роз'яснювання учителя на ледаря-двієчника. Примружився, відвернув свою мордяку й дивитись не хоче на ту лозину.

Я таки вперіщив його лозиною. Зіщулився, вуха прищулив до голови, очі заплющив міцпо-міцпо, припав до підлоги, аж влип у неї. Я його лупцюю, а він нічичирк… Вирішив, мабуть, випробувати мої нерви. А я вже розсердився по-справжньому та лозиною, лозиною. Коли в тих дресирувальників по виходило, то, може, в мене вийде. Але нічого не вийшло. Дорофеїч, нарешті, не витерпів шмагання, виплигнув через вікпо з хати та до самого вечора не з'являвся иа своїй канапі. Я переконався, що дідусь Дуров писав правду, і зрозумів, що з мене не буде дресирувальника.

Але я не відразу облишив дресирування. Другого дня з паперу та шматків старої матерії виготував для Дорофеїча генеральську форму. Вдягнув на нього вузенькі штани з жовтими лампасами, на плечі натягнув червоний кітель з круглими парчевими погонами та жовтими китицями, а на голову — високу-високу шапку з паперу. Поставив Дорофеїча на задні лапи — не кіт, а справжнісінький тобі Наполеон, тільки що з вусами. А вуса розкішні, сиві, як у старого гренадера з кінофільму. Ух, і смішний же був у своїй формі Дорофеїч. Я водив його по хаті, а він соромився. Очі заплющував, одвертався вбік, мабуть, він зовсім не хотів бути військовим. Але хоч Дорофеїч і не хотів марширувати добровільно, я його все одно показав і мамі, і татусеві, і ще багатьом. Всі весело сміялися, а Дорофеїч соромився. А коли вирвався з моїх рук, то затяг усю форму на горище та й розгубив десь і свого кітеля, і штани, й високу-високу гренадерську шапку.

А я назавжди кинув думку про дресирування звірят. І ось тепер — морська чайка. Скажіть, справді-бо, хіба ж не цікаво було б, коли б оця чайка, в подяку за те, що я її лікую, виконувала всі мої накази?

— Чайко, чаєчко, йди, я тобі дам рибки.

Не йде. Я кличу ще й ще — ніби й не чує. Ну, дарма, я не лінивий, я й сам тебе спіймаю.

Чайка бігає швидко, — ноги ж довгі. То в один куток, то в другий. Я аж гудзя набив об дерев'яну крокву. Ледве впіймав її в одному кутку. А коли впіймав — вже не виривалась, сиділа в руках тихо, знала, що зараз годуватиму.

Швидко чайка поїла всіх бичків. І, видно, не наїлась. Але то я знарошне так зробив. Я їй не віддав усієї риби. Половина в мене ще залишилась. Випустив чайку з рук — подалася в куток. А я дістав з-під сітки решту бичків, потряс ними перед чайкою.

— Чаєчко, а ось риба. Йди, дурненька, поїж.

Дивиться жадібно, а не йде. От ще нерозумна птаха. Хіба ж так можна дресируватись?

Тримаючи рибу на кукані поперед себе, я почав наближатись до чайки. Дивиться на рибу, а сама втікає. Ні, мабуть, без дідуся Дурова тут нічого не зробиш. А може, морські чайки взагалі не дресируються?

Тоді я залишив рибу біля казана з водою, а сам знову всівся на старих сітках. Чайка згодом вийшла з темного кутка, наблизилась до води. Постояла якусь хвилину біля бичків, подивилась на них уважно, але їсти не стала. Я помітив, що вона чомусь не брала тих бичків, що лежали на горищі. Впихнеш їй у дзьоба — раз-два, перекине з боку на бік і — ковть! А не піднесеш до самого носа — сама не візьме. Дуже вже вона дисциплінована.

Але воду пила сама. Спинилась біля казана, затопила свою криву шаблюку в морську воду, набрала повен рот, як курка, закинула голову вверх, проковтнула. Міряла ту воду довго, смакувала, а може, і їй було жарко, так як