Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Зітхнувши, я звівся на ноги. Ні, мабуть, нічого не вийде в мене з цього дресирування. Не вийде з мене дідуся Дурова. Я згадав, що мене жде Коська. Він сьогодні столярує в своїй майстерні. І я, махнувши рукою на свою неслухняну чайку, подався в гості до Коськи.

В Коськи щось, мабуть, не клеїлось. Він був сердитий.

— Не міг пізніше прийти? Чи, може, й тебе мама засмажувала?

Я відразу зрозумів, на що натякнув Коська. На городі, під крислатим кленом, лежав на розкладушці Асик. Над ним сиділа його мама і вичитувала:

— Ти повинен побільше лежати в холодочку. Пам'ятаєш, що говорив професор? Тобі дужо корисні повітряні ванни.

— Скільки можна лежати? Я з самого ранку лежу. Тільки поїв і відразу — ванни. Не хочу я цих ванн! Пусти мене до моря, до хлопців.

— Ніяких розмов! Полежиш…

Тут Асикова мама зиркнула на годинника.

— Полежиш сорок дві хвилини, пообідаєш, а тоді — спати. Асик захникав. Я зітхнув полегшено — добре, що мама Оксана — моя мама.

Коська клопотався біля «супутника».

Я довго розглядав Косьчин ящик. Це було щось схоже на маленький, голубник з круглими дверцятами.

— А чому ж без віконця?

Коська невдоволено чмихнув:

— Які ж тобі віконця в ракетах? Там же все закрите герметично. Туди, брат, коли потрапиш, то вже хіба по телевізору можеш побачити, що зовні робиться. Я читав у одній книзі. Але для кота хіба ставитимуть телевізор? Ніби він щось там зрозуміє? А коли й зрозуміє, то хіба ж розкаже?

Я згодився, що дійсно вікна і телевізор для котів-астронавтів не потрібні.

Коська морочився з «супутником», а коти дивились на нього докірливо-сердитими очима. І мені їх стало жаль.

— Випустив би ти їх на волю, — порадив я.

— То ж чому? — гостро зиркнув на мене Коська.

— Мишей би ловили, гуляли б… Жалко ж… Коська невдоволено чмихнув:

— Теж мені сказав: жалко! Та що, я їх тут катую, чи як? Та що, їм у мене гірше живеться, аніж вдома? Там ще треба мишей ловити, їжею турбуватись, а в мене, мов у будинку відпочинку якому: сиди собі, відпочивай, а тобі бичків — просто з моря, не лінуйся тільки та не зівай. А потім живуть вони тут гуртом, не поодинці. А в гурті, сам знаєш, — веселіше. Ого! Вони тут зовсім не скучають, навпаки, їм дуже весело на моєму горищі, а ти кажеш…

— Але ж… все одно не на волі…— невпевнено заперечував я.

— Та навіщо ця воля котові? Он в зоопарку все життя звірі в клітках. І не те, що якісь там кішки, а самі леви й тигри сидять і не скаржаться. А то, подумаєш, якийсь кіт в клітку потрапив, і вже йому волю давай. Хай посидить трохи — не на вік же я його посадовив. Привчаться трохи, а тоді я їх ученим віддам. Не по-дурному ж сидять, а для такої справи…

— Нічого з того не вийде, — сказав я. — Кинув би ти майструвати цього «супутника», давай краще голубник зробимо.

Коська знову насупився.

— А, ну тебе, ти порадиш… Ходім краще кролів погодуємо. Ми вийшли з майстерні. Під тополею мама вичитувала

Асикові:

— От приїдемо додому, я батькові все розкажу. Сором такий, — талановитий, геніальний хлопчик і з такими ось примхами.

— Я не хочу бути геніальним! Я не хочу бути талановитим! — кричав Асик.

— Ти сказився, Асику! Та скільки ж я тобі, ідіоту, вдовбуватиму в твою дурну голову, що ти талановитий, що ти не рівня всім отим котолупам.

— А вони не котолупи, вони «супутник» майструють…

— Ну і хай собі… А я тобі скрипку куплю. Самого Страдіваріуса здобуду. Ти в мене краще від Ойстраха гратимеш.

— Не буду грати.

Асикова мама, видно, дуже розлютилась.

— Ну, то й біс із тобою! Як вуха свого, не бачитимеш ти музичної школи. Вчись у звичайній. Дробики, дробики вирішуватимеш, телепю. Коли не хочеш бути талановитим — вчитимеш математику.

Асик замовк. Мабуть, та математика добре тримала його в лабетах. Згодом захникав:

— Куди хочеш піду… хоч і в музичну. Тільки відпусти до

моря…

Ми з Коською видряпались на кручу. Перед нами розкинувся безкраїй чорноморський степ.

— Ну й хникало отой Асик, — буркнув Коська.

— Йому та скрипка, як хрін тертий, — кажу я.

— Ніякого скрипаля з нього не вийде, — впевнено цвіркає крізь зуби Коська.

Ми швидко нарвали в степу трави для кози та кролів і повернулися додому. На подвір'ї було тихо. Мабуть, Асик уже пообідав і вклався спати.

— А тепер будемо майструвати, — сказав Коська.

Сам він почав стругати брусочки, а мені наказав відпиляти дошку.

— Тільки ж гляди мені,— попередив суворо. — Бо зіпсувати дошку неважко, а дістати в нас її важче, ніж стопудову каменюку з дна моря. Отож краще міряй. Чув таке прислів'я: «Сім разів одміряй, а раз одріж».

Я прислів'я те чув не раз. І вимірював не сім, а десять разів. Але, коли відпиляв дошку, вона виявилась коротшою аж на два пальці. По-моєму, в тому нічого не було страшного і непоправного, можна було брусочком доточити, та Коська розсердився, аж з лиця змінився.

— Ех ти,