Габор Молнар - У країні ягуарів

на протилежному березі струмка, навпроти видрячих нір, і страшенно здивувався, побачивши біля самої води, недалеко від нір, трьох молоденьких, місяців по два, видренят, що ласували рибою. Безперечно, ці видренята тоді причаїлися в третій норі, яку я вважав порожньою. Якби я трохи підождав, то міг би піймати їх. Молоденькі видри рідко попадають у полон до мисливця. А я проґавив таку можливість. Ну. та нічого не вдієш. Тепер жаліти нічого: що з воза впало, те пропало. Я байдуже стежу за звірятами. В мене нема бажання ганятися за ними. Видренят нелегко прогодувати. Довелося б по півдня ловити для них рибу.

Ссавців не люблю тримати в клітках, бо з їхнім харчуванням багато клопоту. Якщо в клітку попадає сита змія, то я не маю з нею мороки кілька тижнів. Згодом годую ящірками і жабами. Буває й так, що змія в неволі не хоче нічого їсти і здихає. Лишається обдерти шкуру, що значно менше коштує, ніж жива змія. Та без цього не обходиться.

Я зібрав уже велику колекцію гадів. В одній клітці в мене живуть шість змій: «двоголова», що поїдає термітів, зелена з собаковидою головою, два невеличкі, майже двометрові полози, яких я піймав біля стоянки. Вони саме полювали на ящірок між корінням зваленого дерева. Вчора надвечір піймав двох отруйних змій — чорноголових коралових кобр.

Сьогодні моя колекція ні на що не збагатилася, крім комах.

Натрапити на звіра у джунглях не так легко. Особливо у бразільських джунглях, що не такі-то вже й багаті на звірів, як дехто вважає. Іноді цілими годинами доводиться нишпорити по хащах, долати сотні перешкод, поки щось уполюєш. Тільки світ комах ніколи не підводить колекціонера. Його багатства невичерпні. Звичайно, щоб піймати рідкісну комаху, тут теж треба добряче попрацювати. Колекціонер і мисливець у джунглях Бразілії мусить бути однаково добре обізнаний із зоологією, ентомологією, герпетологією, орнітологією[7], крім цього, повинен добре знати життя водяних тварин і ботаніку.

Багато страждань і лиха випало на мою долю в джунглях. Проте було чимало й радісних, щасливих хвилин.

Пообідавши, я наловив риби. Ввечері приємно буде посидіти біля вогнища за казанком юшки. Вода в струмку з учорашнього дня ще більше піднялася. Вже навіть з-під навісу бачу дугастий дашок над човном. Учора ввечері його ще не було видно. Він ховався за берегом. Ледве встигаю витягати нігтями з шкіри лісових кліщів, які завдають нестерпних мук. Малесенькі червоні муквіми, мабуть, найнеприємніші створіння на світі. Місце на шкірі, де впинається цей паразит, дуже свербить.

Досі я полював лише вздовж берегів струмка. В глибині лісу побував тільки один раз. Джунглі стоять над річкою велетенською зеленою стіною. Струмок подекуди глибокий. У вузьких місцях його глибина досягає п'яти-шести метрів. У ширших — двох-трьох метрів. У літню, суху пору року вода спадає майже на дві третини, і тоді рибалити значно легше, ніж тепер.

Купарі від мене десь у західному напрямі. А чи далеко? Не знаю. Мабуть, кілометрів за п'ятдесят-шістдесят. Тут, на берегах цього невідомого струмка, я вже не побачив стежок, утоптаних колись збирачами каучуку. Може, людська нога ще й не ступала на цій землі, що простяглася на кілька десятків тисяч квадратних кілометрів?

Струмок веде в невідомі нетрі. Земля навколо вкрита вологим опалим листям. Куди б не пішов, скрізь густі, непрохідні хащі. Ця місцевість лежить, певно, вище за багнисті місця, тому тут майже немає чагарників. Береги вкриті високими деревами, між якими тягнуться до сонця молоді деревця. Вони такі тонкі, що поламалися б, якби густе сплетення ліан і повитиць не підтримувало їх зеленого верхів'я. А над усім цим панує могильна тиша.

Другого дня знову вирушаю в хащі. Перекидаю на плечі багатостраждальний рюкзак, якого прикріпляю ще й до пояса, щоб не заважав мені стрибати. Вінчестер беру в руки. На рушниці немає ременя. Та він і не потрібен. У хащах не можна ходити із зброєю за плечима, бо там на кожному кроці чатує небезпека. Рушниця завжди мусить бути напоготові, щоб у першу-ліпшу мить можна було вистрілити.

Безумовно, щоб жити в джунглях і колекціонувати та полювати, треба мати міцне здоров'я і бути хоробрим. Бо, навіть не захоплюючись отруйними зміями й хижими звірами, можеш раптом опинитися віч-на-віч з ними. Тоді не скажеш: вибачте, я цікавлюсь тільки комахами.

Боа констриктор

Час плине швидко. Пройшовши півгодини густим лісом, я раптом зупиняюсь мов укопаний. З-під сплетення ліан на мене дивиться холодними, різноколірними очима величезний полоз. Такого велетня я досі ще не зустрічав. Він лежить на опалому листі, скрутивши своє могутнє тіло в кільця. Видно, що боїться мене. Мабуть, ніколи не бачив людини. Це перший боа констриктор, якого розглядаю в джунглях зблизька. Можливо, полоз помітив мене раніше, ніж я його. Корпус змії час від часу злегка пересмикується. Голова в боа більша за добрячий людський кулак. Гад підводить її сантиметрів на п'ятнадцять над товстенним верхнім кільцем свого тулуба. Погрозливий рух голови, насторожені рухи… Змія не зводить з мене очей… Може, полоз збирається кинутися на мене? Відстань між мною і цим барвистим велетнем, на мій погляд, досить велика, щоб він міг зненацька напасти. Луска на тілі боа констриктора крупна і груба. Це свідчить про те, що лісовий велетень дуже старий. Проте сила в нього неймовірна! Гад може розчавити будь-якого ссавця — дикого кабана чи оленя.

Товста, зморщена шкура різнобарвна, хоч кольори від часу вже поблякли. Блискучі очі дивляться на мене з холодним блиском, від якого на спині бігають мурашки. Під очима в змії шкіра коричнева, далі світле кільце. Ясно бачу нижню і верхню губи, страшні щелепи, химерні ніздрі в зигзагоподібних візерунках. Завбільшки такі, що можна в них запхнути по горошинці чорного перцю.

Раптом полоз завмер. Нижнє, найтовще, кільце, що лежить на опалому листі, приплюснуте вагою верхніх кілець, таке високе, що на ньому можна сісти, як на стільчику. Проте я не бажаю