Габор Молнар - У країні ягуарів

Вода стікає з листя, ліан, гілля. Комарів під дощем немає, проте під навісом вони аж кишать! Кілька залетіло навіть під сітку. Ну й завдали ж вони мені клопоту, поки побив їх усіх! Нарешті, я простягаюсь у зручному, гамаку. Лише тепер, коли ослабли м'язи, відчуваю, що страшенно втомився.

Уранці насамперед обливаюся водою з відра. Ніч минула спокійно. Розбудили мене чорні мавпи — ревуни. Мабуть, десь у хащах росте дерево кастанья, бо зграї ревунів збігаються туди з усіх кінців лісу.

Зелена змія з собаковидною головою, яку я піймав учора ввечері під своїм навісом, чогось неспокійна. Видно, розуміє, що попала в полон.

Коли я натрапив на неї між речами, то почував себе далеко неприємніше, ніж вона тепер… А втім, для мене це навіть корисно, бо насторожує зайвий раз. Адже в джунглях людину на кожному кроці підстерігає небезпека.

Після ранкового туалету кладу в човен сокиру, гарпун з довгим дерев'яним держаком, рюкзак, сідаю на весла і пливу швидко проти течії. Небо чисте, сонячне, як і вчора. Крім хлюпання води, не чути нічого. Перед човном викидається риба. Непогано було б поїсти свіжої юшки на обід. Це моя улюблена страва в джунглях. Учора ввечері в дощ мені не хотілося рибалити і варити вечерю. Тому поїв бананового повидла. Воно так остогидло мені, що сьогодні не хочу на нього й дивитися.

Роботи буде багато. Треба виловити видр, оббілувати їх, розвісити шкури, щоб сохли. Якщо почнеться дощ, то доведеться розвісити їх під навісом, хоч від сирих шкур дуже неприємно тхне.

Праворуч з'явився крутий берег з видрячими норами. Виткі рослини прикривають звірині ходи, але не від мого ока! Підпливши ближче, я побачив, що біля однієї нори розкидано гілля. Інші дві незаймані. Отже, з однієї нори звірі таки втекли. Шкода. А втім, це, мабуть, не єдине місце, де водяться видри.

Прив'язавши човен до товстого кореня, з сокирою і гарпуном вилажу на берег. Сокирою прорубую на схилі східці. Від тих видр, що втекли, навіть сліду немає. Вони, мабуть, не скоро наважаться вернутися сюди.

Обережно знімаю гарпуном глину з верхньої частини нори і витягую по одній гілки, якими набито нору. Зсередини чути пирхання, кумедне сопіння. Руками більше не виймаю гілок. Засовую гарпун глибоко в нору і, зачепивши гілля гаком, тягну його поволі. Вслід за зеленим гіллям витикається маленька, як кулак, голова видри. З розмаху б'ю гарпуном у потилицю звіра і витягую до половини важку тушу. А з нори вже поспішає, підштовхуючи першу, друга видра. Хоче вискочити на волю крізь вузьку щілину, яка утворилася між тушею вбитої видри і землею. Як тільки коричнева голівка виткнулася з нори, я знову піднімаю гарпун. Першу видру скочую до човна, а другу тягну, щоб тіло її прикривало вихід із нірки. Друга видра теж величезна. Тим часом з нори поспішає третя видра. Вона навіть не підозріває, що квапиться до своєї загибелі. Так само я вбиваю четверту, потім п'яту. Більше видр у цій норі немає.

Витираю піт з обличчя. Задушливе повітря насичене парою. Дощові хмари знову пливуть над самою головою. Здається, вони навіть чіпляються за дерева. Сонце вже давно сховалося.

Важко втриматися на крутому схилі, бо черевики ковзають по мокрій глині, як на льоду. З сокирою і гарпуном спускаюся до третьої нори. Знову прорубую східці в глині. Однак даремна обережність, з якою виймаю гілки з нори. Не видно жодної видри. Певно, ця нора була вже порожня ще звечора, коли я затикав її гіллям.

Спустившись із кручі, я поскладав у човен трофеї і відчалив. Течія швидко понесла важкий човен униз. Через хвилину крутий берег зник з моїх очей.

Причаливши, я повиносив з човна і поскладав біля кліток важкі туші видр. П'ять видрячих шкур — неабияка цінність! Шкурка видри коштує приблизно стільки, скільки шкура ягуара.

Близько півдня потратив я, щоб оббілувати видр. А з голими тушами просто не знав, що робити. Струмок перед стоянкою вузький, вода мілка. Кинути туші у воду, як це я робив на великих, глибоководних ріках, тут не можна. Якби в цьому струмку водилися м'ясоїдні риби, чорні піраньї, тоді інша справа. Але ж тут їх немає. Довелося поскладати туші в човен і відвезти подалі, на глибоке місце, де їх споживуть водяні мешканці.

Повернувся я на стоянку близько п'ятої години. Розіпнувши на гілках під навісом п'ять видрячих шкур, я облився з відра водою, взяв вудку і пішов до річки.

Шматок м'яса з видрячого стегна — добра принада. Настромивши його на гачок, я закинув волосінь, сподіваючись хоч що-небудь спіймати. Дуже-бо я зголоднів! Час за роботою так швидко промайнув, що не було коли навіть подумати про їжу.

Наступні дні я присвятив господарським справам. Сплів кілька жап і добре прикрив ними човен з обох боків. Тепер він схожий на величезного жука з зеленою спиною. Видрячі шкури теж висохли і лежать під навісом, згорнуті в трубку.

Зелений, непрохідний ліс, що вкриває схил гори, схожий на велетенський килим з чудовими візерунками. Місцевість тут вулканічного походження. Сотні ознак свідчать про колишню діяльність вулканів, про далекі часи, коли з-під землі виривалися гарячі маси лави. Прикритий низькими хмарами ліс скидається на безмежний зелений океан.

Я задоволено перечитую вечорами сторінки свого вже досить пошарпаного щоденника. Ніздрі вловлюють запах мокрого опалого листя, що починає гнити. Він нагадує мені осінь на батьківщині. Цілими днями я змушений сидіти під навісом. Дощ не вщухає. Краплини пробиваються навіть крізь покриття.

Самотність вже не пригнічує мене. Звик. Малярія теж не дуже турбує. Це, звичайно, не значить, що хвороба покинула мене назавжди. Просто хінін, цей чарівний рятівник, завжди зі мною. В запасі в мене ще сотні три таблеток. Такого запасу вистачить на весь час подорожі.

Патронів і сірників у мене теж вдосталь, проте я економлю їх.

Сьогодні після обіду я таки пішов на полювання. Побував