Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

тоді як жителі Білі-Білі та Кар-Кару, які жили біля відкритого моря й ловили морські тварини, були прикрашені навішаними на них черепашками, кістками риби, панцирами черепах тощо.

Жителі Кар-Кару мали ще й ту особливість, що все їх тіло, переважно голова, було вимазане чорною землею і то так добряче, що на перший погляд можна було подумати, ніби колір їхньої шкіри справді чорний, але, побачивши тих, у кого була пофарбована тільки голова, легко можна було переконатися, що тіло жителів острова Кар-Кар насправді тільки трохи темніше від тіла прибережних тубільців. Гості лишались у мене понад дві години. Ті, що прийшли, вже знали від Туя про горючу воду, й усім хотілося бачити її. Туй просив мене показати всім, «як горить вода». Коли я виконав його прохання, ефект був надзвичайний: більшість кинулась тікати, просячи мене, щоб я «не запалив моря». Багато лишилося стояти, будучи так здивовані й, здається, перелякані, що ноги, мабуть, не скорилися б їм, якби вони ворухнулися. Вони стояли як укопані, оглядаючись довкола з виразом надзвичайного подиву.

Прощаючись, вони наввипередки запрошували мене до себе — хто до Кар-Кару, хто до Сегу, до Ріо й Білі-Білі, і ми розлучилися друзями. Не пішло тільки кілька тубільців з Кар-Кару та Білі-Білі, які почали просити «гаре» (шкіру), щоб накрити рани, гній яких приваблює мух; вони літали за ними і, звісно, дуже надокучали та мучили їх, обліплюючи рани, як тільки пацієнт переставав відганяти мух. Я не міг допомогти їм серйозно, та все ж таки полегшив їх муки, обливши рани карболовою водою та перев'язавши і тим звільнивши хоч тимчасово від мух. З одної рани я вийняв сотні личинок, і, звичайно, цей тубілець мав підставу бути мені вдячним. Особливо ретельно я обмив і перев'язав рану на нозі дитини років п'яти, яку приніс батько. Він так розчулився, що, бажаючи показати мені свою вдячність, зняв з шиї намисто із черепашок і хотів неодмінно одягнути його на мене.

15 грудня

Знову хворі з Білі-Білі. Одного мучить страшна пропасниця. Я хотів дати йому хіни, розуміється, не під час приступу, й показав йому, що прийду потім і дам випити «онім» (тобто ліки); але він замахав рукою, кажучи, що помре від моїх ліків. Тубільці бояться приймати що-небудь всередину, хоч дуже цінять зовнішні ліки.

Після Боя лишилася пляшка з кокосовою олією, настояною на якихось запашних травах. Один тубілець з Білі-Білі скаржився дуже, що болить спина й плече (мабуть, ревматизм); я запропонував йому оцю пляшку з олією, пояснивши, що треба нею натиратись, і він одразу ж за це й узявся. Спочатку він робив це, видимо, задоволено, раптом спинився, немов обмірковуючи щось, а потім, подумавши, мабуть, що, вживаючи невідомого «оніму», він, гляди ще, помре, страшенно захвилювався, кинувся на свого сусіда й почав старанно терти йому спину, а потім, скочивши на ноги, як божевільний, почав перебігати від одного до другого, намагаючись мазнути їх олією. Мабуть, він думав, що коли з ним станеться щось недобре, то те ж саме повинно статись і з іншими, його товариші, дуже спантеличені такою поведінкою, не знали, як до нього поставитися — чи сердитись, чи сміятись.

Сьогодні я переконався, що говірка Білі-Білі відрізняється від тутешньої (діалекту Бонгу, Горенду та Гумбу), і навіть записав кілька слів, зовсім не схожих на діалект Бонгу.

18 грудня

Тубільців не видно. Дуже часто думаю, як добре я зробив, улаштувавшись так, щоб не мати надто близьких сусідів. Сьогодні я випадково звернув увагу на стан моєї білизни, запакованої в одному з кошиків, що правив мені за ліжко. Білизна була вкрита подекуди чорними плямами, й ці місця можна було легко проштрикнути пальцем. Це, розуміється, був мій огріх: я жодного разу протягом трьох місяців не подумав провітрити білизну. Я доручив Улсонові вивісити все на сонці. Багато що виявилось уже непридатним.

Сьогодні тубільці питали мене, де Бой. Я відповів їм:

— Бой арен (Боя нема).

— Де ж він? — було нове запитання.

Не бажаючи казати неправди й не бажаючи також показувати ні на землю, ні на море, я просто махнув рукою і відійшов. Вони, мабуть, зрозуміли, що я показав на обрій, де далеко-далеко Росія. Вони почали міркувати й, здається, наприкінці дійшли висновку, що Бой полетів у Росію, але що саме вони насправді думають і що розуміють під словом «полетів», я не маю змоги спитати, не знаючи достатньо тубільної мови.

Сьогодні я зробив цікаве надбання: виміняв кілька кістяних інструментів, яких тубільці вживають, коли їдять, — щось подібне до ножа та дві ложки. Ніж, який тубільці називають «дон-ган», зроблено з обточеної свинячої кістки, тоді як «шелю-на» — з кістки кенгуру[28]. Вона обточена так, що один кінець її дуже широкий і тонкий.

20 грудня

Наша хатина набула житлового вигляду, і в ній дуже зручно при хорошій погоді. Проте коли ллє дощ, у багатьох місцях покрівля тече, і це дуже прикро.

Приходили тубільці з Бонгу. Вони, здається, серйозно думають, що я вирядив Боя в Росію і дав йому змогу перелетіти туди. Я доходжу до висновку, що тубільці вважають мене і в деякій мірі Улсона за якісь надприродні істоти.

25 грудня

Три дні пропасниця. Лягав тільки на кілька годин щодня, коли вже буквально не міг стояти на ногах. Я просто їм хіну; випадає по граму на день. Сьогодні мені краще, приступу не було, але все ж почуваю кволість. Ноги немовби налито свинцем, і часто паморочиться голова. Улсон дуже нудьгує. Для нього самотність особливо відчутна, бо він дуже любить говорити. Він придумав говорити з самим собою, але цього йому,