Жан Жене - Щоденник злодія

рівних кроків. Я ладен був би стати моїми давніми товаришами по нещастю, дітьми-сіромаха-ми. Талант — то знак уваги до матерії, він полягає в тому, щоб укласти пісню в уста тому, хто німував. Мій талант буде любов'ю, яку я несу тому, з чого утворений світ тюрем і каторг. Річ не в тім, що я хотів би їх змінити, впровадити у ваше життя, не в тім, що я дарую їхнім мешканцям поблажливість і співчуття: я розпізнаю у злодіях, зрадниках, убивцях, злочинцях, шахраях глибоку красу — красу западини — у якій я вам відмовляю. Соклай, Пілорж, Вейдманн, Серж де Ленц, Панове Поліцаї, сексоти, інколи ви постаєте переді мною, наче ряджені в жалобне одіння з чорного бурштину, в одіння таких чудових злочинів, які викликають у мене заздрощі, в інших — міфічний жах, а ще в інших — муки, і всіх вас укривають ганьбою, де, зрештою, вони змішуються. Коли я озираюся назад, то бачу лише вервечку жалюгідних діянь. Про них розповідають мої книжки. Вони оздобили їх епітетами, завдяки яким я згадую про них із захватом. Отже, я був тим упослідженим нікчемою, який спізнав лише голод, тілесне приниження, нужду, страх та ницість. Зі стількох похмурих думок я здобувся на підставу для гордощів.

«Звичайно, це я, — казав я собі, — але принаймні я усвідомлюю себе такою істотою, і це усвідомлення руйнує сором і дарує мені почуття, про яке мало хто відає: гордощі. Ви, ті, хто зневажає мене, створені з тої самої низки паскудств, але ви ніколи цього не зрозумієте, а отже, не дізнаєтеся, що таке гордощі, тобто усвідомлення сили, яка дозволяє вам давати відсіч убозтву — не вашому власному убозтву, а тому, з якого створений рід людський».

Чи здатні кілька книг чи поем довести вам, що я використав усі свої біди, необхідні моїй красі? Я написав надто багато, я притомився. Мені було так важко бодай якось досягти того, що завиграшки дається моїм героям.

Жава був вродливий навіть тоді, коли гибів від страху. Завдяки йому страх набував шляхетності. Він обертався на гідність природного потягу і означав те саме, що й органічний страх, жах нутрощів перед ликом смерті чи страждання. Жава дрижав. Я бачив, як жовтий пронос стікає вздовж його монументальних стегон. На його вродливому, зацілованому такими ніжними чи жадібними губами обличчі прозирав страх, спотворюючи його риси. Це стихійне лихо було несамовите, воно мало зухвальство внести безлад у такі шляхетні пропорції і такі збудливі гармонійні співвідношення; власне, ці пропорції і ці співвідношення й стали причиною кризи, вони були причетні до неї, ба більше, були навіть її виразом, оскільки той, кого я називаю Жавою, був водночас паном свого тіла і відповідальним за свій страх. На його страх було любо глянути. Все ставало його ознакою: чуб, м'язи, очі, зуби, статевий орган і мужня ґрація цієї дитини.

Попри це Жава ушляхетнював сором. Він ніс його переді мною, мов якусь ношу, мов тигра, що вчепився за його плечі, та все ж яку нечувану покору надавала його рухам ця загроза! Відтоді вишукана й чарівна покора злагоджує його поведінку. Його груба чоловіча сила, закутана в жалобне запинало, ніби ховалася від спалахів сонця. Спостерігаючи за тим, як він б'ється, я відчував, що хлопець цурається боротьби. Можливо, він боявся виявитися немічнішим, або що його суперник розквасить йому пику, хай би там як, але я бачив, як ним опановує страх. Він зіщулювався і намагався заснути, аби пробудитися в Індії чи на острові Ява, чи бути заарештованим і засудженим до кари на горло. Отже, він страхопуд. Але завдяки йому я знаю, що страх і боягузтво можуть виявлятися у найчарівніших гримасах.

— Я тобі прощаю, — кинув зневажливо хлопець.

Жава й оком не змигнув. Він пропустив образу повз вуха. Відтак підвівся з пороху, підібрав свого берета і відійшов, не струсивши з колін пилюки. Він залишався, як і раніше, дуже вродливий.

Марк Обер дав мені науку, що зрада зріє в гожому тілі. Отже, її можна легко розпізнати, навіть якщо вона прихована, по прикметах, визначальних водночас для зрадника і для зради. Вона виявлялася через біляве волосся, світлі очі, золотисту шкіру, лагідний усміх, шию, тулуб, руки, ноги, член, заради якого я віддав би життя і громадив зради, чинячи їх одну за одною.

«Цим героям, — казав я собі, — треба сягнути такої досконалости, щоб мені вже не хотілося бачити їх живими, щоб вони збулися у геройській долі. Якби вони досягли досконалости, то опинилися б на межі смерті і не боялися більше людського суду. Ніщо не зіпсує їхнього дивовижного успіху. Тож нехай вони мені дозволять те, в чому відмовляють знедоленим».

Майже завжди сам-один, але з уявним подорожнім, я перетинав ще й інші кордони. Моє хвилювання завжди було дуже великим. Я подолав усі можливі Альпи. Я добирався зі Словенії до Італії у супроводі митників, а відтак, покинувши їх, плив проти течії каламутним потоком. Виснажений вітрами, холодом, терням, листопадом, я зійшов на останню вершину, за якою простяглася Італія. Щоб добратися до неї, я сміливо йшов супроти чудовиськ, що ховалися під покровом ночі або яких вона мені являла. Я заплутався в колючому дроті форту, звідки долинали кроки та шепіт вартових. Моє серце калатало; скрутившись калачиком у пітьмі, я сподівався, що перш, ніж розстріляти, вони мене будуть пестити і любити. Отже, я плекав надію, що ніч переповнена хтивими вартовими. Ризикуючи, я подався манівцями, першою-ліпшою дорогою. Вона виявилася правильною. Я про це здогадався, розпізнавши відбитки своїх підошов на її поверхні. Згодом я покинув Італію і подався до Австрії. Вночі я дибав засніженими полями. Місяць висвічував мою тінь. У кожній пройденій країні я крав і попадав до в'язниці, тим часом я йшов не через Європу, а перетинав світ предметів та обставин — з чимраз яскравіше вираженою простодушністю. Безліч дивовиж бентежило мене, але я ставав дедалі твердішим, аби проникнути без небезпеки для себе в їхню щоденну таїну.

Я швидко збагнув, що красти в Центральній Європі важко й небезпечно, поліція тут дивиться обома. Злиденність засобів сполучення, складність перетину пильно стережених кордонів заважали моїй швидкій втечі, ба більше, моє французьке походження виказувало мене з головою. До слова, я завважив, що за кордоном рідко траплялися мої співвітчизники у ролі злодіїв чи жебраків. Я поклав собі повернутися до Франції і там промишляти далі, можливо, виключно в Парижі — злодійством. Блукати світом, вчиняючи більш чи менш дрібні крадіжки, — мене