Джон Вейн - Зима у горах

—     Це такий джентльмен, що залишає свій запах повсюди,— вів далі Герет,— Наче лис, який забрався на подвір’я.

Кивнувши на прощання хазяїнові, Герет попрямував до дверей, Відчинив їх, потім пустив, і двері знову зачинились, а він на якусь мить зупинився і глянув на них так, наче хотів побачити, що там, з другого боку. Потім обернувся й підійшов до Роджера.

—     Якщо ви завтра вранці будете на площі о пів на дев’яту,— сказав він,— я познайомлю вас із розкладом.

—     Буду,— відповів Роджер.

—     Я вас чекатиму,— сказав Герет. Він кілька разів кивнув і вийшов.

Лямка шкіряної сумки була надто тонка. Вона врізалася Роджерові в плече. Минулого вечора, роздягаючись, він помітив на шкірі червону болючу смужку. Сьогодні він носив сумку на іншому плечі, але це було незручно, бо доводилося перебирати дрібні гроші для здачі лівою рукою. День уже кінчався, вони їхали десятигодинним рейсом з міста в Лланкрвіс, і Роджер відчував утому. Єдиний порятунок, вирішив він, придбати якусь із цих дурних шкіряних курток, щоб не муляло плечі.

Поринувши в такі думки, Роджер стежив за Геретовими руками, що легко лежали на великому колесі керма: Герет вів машину обережно, і їхати лишалось ще з чверть милі. Більшість пасажирів уже вийшла. В автобусі тепер сиділо всього кілька чоловік, вони їхали до кінця — до відкритої всім вітрам дороги, що позначала верхній край Лланкрвіса. Очевидно, ці люди мешкали або в безладному скупченні будинків на околиці, або в котеджах, розкиданих по схилу гори. Серед пасажирів була й ефектна красуня брюнетка, яку Роджер бачив за конторкою адміністратора в готелі «Палас»,— тримаючись дуже рівно, вона сиділа сама на задньому сидінні. Роджер здивувався, побачивши, що дівчина сідає в автобус на міській площі, і був зовсім приголомшений, коли вона заплатила за проїзд до кінцевої зупинки. Може, вона їде у цю запнуту дощовою пеленою діру на .краю світу, де, крім мокрих шиферних дахів та кудлатих овець, нічого немає, відвідати когось? Але до кого могла б їхати така дівчина? Невже вона мешкає в Лланкрвісі? Беручи гроші за проїзд, Роджер з такою неприхованою цікавістю витріщився на неї, що вона аж почервоніла й відвернулася до вікна. На ній було зелене замшеве пальто, очевидно, дуже дороге. Ясна річ, така вродлива дівчина повинна мати багатих приятелів. Просуваючись до передньої частини автобуса, Роджер раз у раз доглядав на неї, потім думки його перескочили на те, що у нього намуляне плече і що доведеться купити шкіряну куртку

Звичайно, він просто змарнує гроші, купивши куртку, якщо Герет не збирається довго тримати його. Зрозуміла річ, Герет нічого не втрачає, а тільки виграє, дозволяючи Роджерові їздити на автобусі й збирати плату за проїзд! (Квитків у них немає. За незначним винятком, маршрут у кожного пасажира був незмінний, отож кожний з них платив за проїзд скільки треба і виходив з автобуса без нагадувань там, де треба). Проте Герет про свої наміри ще не прохопився й словом. Від учорашнього ранку Роджер не пропустив жодного рейсу, крім рейсу о 8.15 з Лланкрвіса в Карвенай. Той рейс йому довелося пропустити, бо він іще мешкав у готелі «Палас»; дим пояснювалося й те, що вчора о пів на одинадцяту вечора він змушений був пройти пішки чотири милі, щоб повернутися в місто. Схоже, йому й сьогодні доведеться прогулятися.

Герет плавно загальмував, і автобус, здригнувшись, зупинився, пасажири, які досі голосно перемовлялися між собою, замовкли й посунули між рядами сидінь до виходу — всі за винятком жінки років за п’ятдесят, в якій Роджер упізнав місіс Аркрайт, ту саму, що розводилась у пивничці про свого Х’юберта і свій намір повернутися до Болтона.

— Я спитала їх, чи їм не соромно,— казала місіс Аркрайт через плече,— чи не соромно, що беззахисна жінка тягає вантажі, від яких і коняка може надірватися.

Вона зверталася до якогось чоловіка, і той лише стомлено й покірливо кивав головою на знак згоди. Роджер подумай, що цікаво було б знати, про що говорить ця жінка, але зразу ж і забув про неї, бо повз нього звабливою ходою йшла красуня брюнетка в замшевому пальті й дивилася кудись просто себе, паче даючи Роджерові зрозуміти, що їй відомо, які паскудні думки снуються в його голові.

Вона ступила в сутінки, що густішали на очах. Сама? Така дівчина — і піде безлюдним схилом одна, беззахисна?, У Роджера вже майнула думка про те, що треба, зрештою, не мовчати, сказати їй щось, пожартувати: мовляв, залицяння — непогана розвага для чоловіків середнього віку, та в цю мить голос Герета повернув його до дійсності:

—     Місіс Аркрайт знову осідлала свого улюбленого коника.;

—' Ви маєте на увазі оту жінку, що була тоді в пивній?

—     Так, англійку,— терпляче пояснив Герет,

—     А який у неї улюблений коник?

—     Ящики для сміття,— мовив Герет.

Роджер чекав, що він скаже далі, але схоже було — нічого. Вони стояли біля автобуса, мотор якого, вистигаючи, кілька разів тихенько і з присвистом зітхнув, наче худоба, що поринає в сон після тривалої денної роботи. Було темно і досить холодно, а Роджер мусив добиратися до теплої постелі аж чотири милі.

—     Що ж,— мовив він і замовк.

Герет стояв у глибоких сутінках, наче дольмен. В усьому світі, здавалось, уже споночіло, лише сюди, на західний край землі, ще падали тьмяні відсвіти від довгих золотавосріблястих пасмуг, що простягалися над лагідно принишклим пурпуровим морем. Роджер бачив тільки темний Геретів силует і не міг визначити, який у горбаня вираз обличчя.

—     Виручку я заберу,— сказав Герет.

Роджер зняв з плеча шкіряну сумку і віддав її Герету.

—     Завтра прийдете? — спитав той.

—     Якщо я вам потрібний.

—     Ви швидко привчаєтесь. Скоро будете справжнім помічником, якщо залишитесь, еге ж?

—     Отже, я