Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Пити каву перейшли до маленької вітальні. Тут Кшепицький вийняв записничок та олівець і почав:

— Я підготував щось на зразок невеличкого реферата. Дозвольте?.. Отож у цілому справа має такий вигляд. Ми знаємо, що шахрая на ім’я Леон Куник, п’ятдесяти шести років, сина прачки Геновефи Куник, який народився у Кракові, підозрівали в тому, що він скуповував крадене — це зареєстровано в картотеці львівської поліції; згодом позичав гроші на лихву, як лихвар обплутав родину Понімірських і підступом вижив її з маєтку…

— Пані Куницька, — перебив Дизма, — твердить, що зовсім не підступом.

— Ну, звичайно, але кожне питання можна по-різному тлумачити. Хе-хе-хе… Якщо вже прокурор дістане відповідну інструкцію зверху, то він знатиме, що робити. Нам відомо далі, що дев’ять років тому Куник добув собі документи, в яких його прізвище змінено на «Куницький» і додано ім’я батька. Це вже просто кримінальний злочин. Крім того, всі знають про його позов, зв’язаний з доставкою шпал. Тоді, на жаль, не пощастило довести, що насправді цих шпал взагалі не було. Куницький подав документи, з яких випливало, що він не винуватий, але ці папери, безперечно, дістав нечесно. Адже той залізничний урядовець, який передав їх, утік, і слід його простиг. Усе це можна розкопати і подати на повторний розгляд суду. Як ви гадаєте?

— Ну звичайно! — заволала пані Пшеленська.

— І мені так здається, — промовив Дизма, недовірливо поглядаючи на гостре обличчя Кшепицького. М’язи на цьому обличчі безперервно рухались, а довгасті очі поблискували, і через те видавалося, що Кшепицький завжди обачний, завжди готовий до всього. Ось він кінчиком язика облизав верхню губу і додав:

— Усе-таки найважливіше — одібрати від нього Коборів. І тут починаються труднощі. Адже формально власниця маєтку — пані Ніна, а вона на це не піде.

— Безумовно, не піде, — притакнув Дизма.

— Отож, — вів далі Кшепицький, — нам лишається тоді, власне, єдиний вихід: Жорж повинен подати прокуророві скаргу на Куницького. В тій скарзі серед інших звинувачень має бути сказано, що Куницький примушує сестру позивача давати фальшиві зізнання…

— Гм…

— А подати таку скаргу Жорж зможе тільки тоді, коли його визнають правоздатним. Тому треба, щоб спочатку суд розпорядився ще раз перевірити психічний стан Жоржа. Я радився з адвокатом. Він каже, що в принципі такий повторний огляд може бути. Треба тільки, щоб про це поклопотався хтось із родичів Жоржа.

— Я — ні за які гроші! — запротестувала пані Пшеленська. — Ні за які гроші. Мені вже досить прикростей. Ще не вистачало, щоб моє ім’я плямували газети…

— Ну гаразд, пані Фіно, — обірвав Кшепицький трохи роздратовано, — в такому разі ви вважаєте, що це зробить Ніна?

— Ні, — заперечив Дизма, — пані Ніна і пальцем не поворухне.

— А у Жоржа більш нема родичів, — сказав Кшепицький, виставляючи вказівний палець із дуже довгим блискучим нігтем.

— Все одно я в це не втручатимусь… Усе одно.

Обличчя Кшепицького стало зле.

— Добре, — мовив він зимно, — виходить, нам нема про що балакати. Ви ставите хрест на тих сорока тисячах, які Жорж винен вам і мені, ну, і хрест на одруженні Біби Тульчинської.

Залягла мовчанка.

— Шкода тільки, — докинув Кшепицький, — що ми турбували вельмишановного пана.

— Коли ж я не можу, доправди не межу! — вперто боронилася пані Пшеленська.

— Не горить, — обізвався по хвилі Никодим. — Можна ж відкласти цю справу на пізніше…

— А тим часом знайдемо якусь раду, — з полегкістю додала пані Пшеленська.

Кшепицький зірвався з стільця:

— «Тим часом, тим часом!» А тим часом мені дозарізу потрібні гроші!..

— Я постараюся знайти щось для вас, — нерішуче промимрила пані Пшеленська.

— А-а, — зневажливо махнув рукою Кшепицький, — знову якихось п’ятсот чи тисячу злотих!

Пані Пшеленська почервоніла.

— Може, ви залишили б це питання на інший раз? Не думаю, що воно цікавить пана Дизму.

— Вибачте, — знехотя буркнув Кшепицький.

— Дозвольте ще кави?.. — Господиня наповнила чашки і додала: — А може, все-таки пан Дизма потрапив би вплинути на Ніну? Вона ж однаково не терпить чоловіка… А пан Дизма, здається мені, людина, яка може ламати перепони і згинати характери…

— Так, але що йому з усього цього?!. — цинічно кинув Кшепицький.

— Ну, пане Зизю, — заперечила Пшеленська, — пан Дизма — Жоржів друг, правда ж? А цього, либонь, досить.

Кшепицький скривився і стріпнув пальцями.

— Будьмо щирі… Я не вірю в платонічні комбінації, даруйте мені, вельмишановний пане Никодиме, але не вірю. Отож гадаю, що й ви, як людина… гм… практична… Давайте простіше. Жорж якось зацікавив вас матеріально у всій цій справі?

— Як це? — спитав Дизма.

— Ну, чи він вас зацікавив?

— Себто, чи обіцяв мені заплатити?

Пані Пшеленська, гадаючи, що Дизма образився, кинулася перепрошувати — мовляв, пан Кшепицький зовсім не це мав на думці, і пан Никодим не повинен вбачати в його словах щось зле і т. д. Зрештою, гаданий винуватець теж схаменувся й пояснив, що він тільки боїться за витрати, які могли б виникнути у вельмишановного пана Дизми в зв’язку з тією справою Жоржа.

Пані Пшеленська бачила, що діло якось не клеїться, і запропонувала відкласти остаточну розмову, а коли довідалася, що Дизма пробуде у Варшаві ще, можливо, зо два тижні, запросила його наступного вівторка на бридж. Никодим подякував, сказавши, що не вміє грати в бридж, але його запевнили, що цього ніхто й не вимагатиме, і він пообіцяв прийти.

— Збереться кілька десятків душ, — мовила пані Пшеленська, — і серед них ви зустрінете багатьох знайомих, бо в мене бувають і пан генерал Ружановський, і міністр Яшунський, і