Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

– Він турок, а я – маг. Туз б’є вальта.

– Ну ти й надувся, фраєр, – тепер й Осинський сміявся. – Туз! На себе подивись, який з тебе туз. Дай Боже, щоби потягнув на бубнову дев’ятку.

– Це з якого боку подивитись.

– Ребята, не надо собачиться, – зірка погладила бліду долоню Осинського. – Каждый из нас в своей масти туз… А вы ведь, – звернулась вона до Ярковського, – не только хрустальные шары умеете расспрашивать, правда?

– Не только.

– А можете расспросить вот это колечко? – співачка зняла з безіменного пальця перстень і поклала на стіл перед Ярковським.

– Почему именно это?

– Мне кажется, что на него наложено какое-то заклятие.

– Це хто тобі таке подарував? – примружився на перстень Осинський. – Мехмед твій?

– Не важно.

– Платина з діамантом?

– Вам его подарила женщина, – навмання сказав Ярковський.

– Да, – в очах співачки спалахнув насторожений вогник. – Женщина. Сестра моего мужа.

– Я, здається, бачив її, – докинув Осинський. – Трохи дивна така.

– Не то слово, – кивнула співачка. – Я подозреваю, что она ведьма.

Офіціантка поставила перед Ярковським гальбу з пивом. Він скористався паузою, знов загорнув кулю у тканину і сховав у своїй торбинці. Відтак взяв перстень й напустив на обличчя вираз зосередженості.

– Так, дійсно, вона збіса подібна до відьми, – погодився з Ліною Осинський. – В неї такі очі… Як на мене в ресторані глянула, я ледь не вдавився. І обличчя в неї таке, наче засохле. Твій чоловік, здається, її Сюзанною називав?

– Сезен. Это такое турецкое имя.

– Вы проницательная женщина, Лина, – Ярковський обережно торкнувся прозорого каменю. – В этом кольце что-то есть. Но мне нужно время, чтобы разобраться.

– Нет проблем, – погодилась співачка. – Вы можете взять его с собой.

– Щоби тільки не забув повернути, – гмикнув Осинський. – Там десять каратів, а може й…

– Коля, не будь пошлым, – обірвала його співачка. – Кстати, Александр, вот вам моя визитка, – вона простягнула Ярковському рожево-золотий прямокутник. – Звоните по любому из телефонов. Я вернусь в город… скажем так: через две недели. Двух недель вам хватит?

– Вполне, – еспер здув піну й відсьорбнув пива. – Холодне.

– З кимось вже спілкувався? – поцікавився Осинський.

– З Костиками, з Бусурманко.

– І як там Федір Андрійович?

– Страждає за втраченим коханням.

– За відставною примадонною? – реготнув Осинський. – Ну, так… Відома історія.

– Вам відома, а мені ні.

– Мне тоже, – підтримала Ярковського Ліна. – Вы говорите о Пшеладовской? О Юлии Стефановне?

– А що, серед наших спільних знайомих так багато відставних примадонн? – Осинський помітив краплі вина на своїй сорочці, поморщився і потягнувся за сіллю.

– Так у Юлии Стефановны был роман с этим писателем?

– З ким лише в неї не було романів, – адміральський зять рясно присипав плями. – Вона сама як ходячий роман. З койки в койку називається.

– Она добрейший человек, – зауважила співачка. – И голос у неё великолепный и школа. Если бы не совок, она бы в «Ла Скала» пела.

– Вы, видимо, знаете её с лучшей стороны, – докинув Ярковський.

– Она много мне помогала. – підтвердила Ліна. – И совершенно бескорыстно.

– Що ти кажеш? Безкорислива Пшеладовська? Та невже? – Осинський крутнув головою, немов відганяючи набридливу примару. – Це, кицьо, не вона, це я тобі помагав. Заряджав баблом телевізійників, журналістів, глянц, блогерів і таких от пшеладовських. Примадонна відробляла мої гроші.

– Про Пшеладовскую я не знала.

– Ти не хотіла нічого знати. Така правда. А ще ж стара курва мріяла, щоби ти вступила в законний шлюб з її дорогоцінним синочком. З тим її куцим Матвієм. А він після того став би твоїм продюсером чи то сопродюсером і заробляв би на тобі бабло. Зліз би, нарешті, з маминої шиї, перестав канючити про гроші. І це при тому, що я тоді зарядив у твою розкрутку чотири лями. Пшеладовським ти на старті ні копійки б не коштувала. Ні копійки. Ну просто неймовірна безкорисливість. Хто б сумнівався. А тепер ще раз скажи, що ти про це все нічого не знала й навіть не здогадувалась. Що не втікала від цієї безкорисливої сімейки аж до Стамбулу.

– Я не бежала, я на фестиваль поехала. И как, интересно, они бы на мне заработали, если ты имел все права на мой бренд?

– Ти ще пацанка тоді була, на старті. Все у перспективі. Бренд при такому розкладі можна й підрихтувати.

– Всё равно, Пшеладовская – великая актриса. У неё при Союзе весь сезон аншлаги были, публика её обожала.

– А дехто й дахом їхав, – кивнув Осинський. – Як наш шановний Федір Андрійович. Поеми їй присвячував, на коліна при всіх ставав, квартиру продав в центрі міста, щоби купити божественній Юлії якусь там діамантову цяцьку. Уявляєте? Батьківську квартиру, мудак, продав. А божественна Юлія крутнула своїм божественним хвостом і зовсім безкорисливо вийшла заміж за мільйонера. За Лепрекона.

– І ви також?

– Що «також»?

– Називаєте його Лепреконом.

– Сахневича? Всі його так називають. Це ж відомий жмотяра – за копійку маму рідну продасть, за дві – сам вдавиться. Одна лише Юля і вміє його на бабло розкручувати.

– А ви і за радянських часів були знайомі?

– З Лепреконом?

– З Бусурманком. Ви ж, якщо я не помиляюсь, однолітки? – запитав Ярковський, хоча й знав відповідь.

– Мало того, в одному класі вчились. Сиділи за сусідніми партами, в одній футбольній команді грали. Я хавбеком був, а Федь – цілим форвардом.

– Два альфа-самца, – пхикнула Ліна. – Один бегал за оперной примадонной, второй за адмиральской дочкой. А может, вы оба бегали за Юлией Стефановной?

– Подивись на неї! – засміявся Осинський. – Дівчина морщить свого генерального спонсора як чорта лисого! Ось вона, Сан Санич, вдячність сучасної молоді.

– Так я ещё и неблагодарная?

– Ні, ти найвдячніша й найчарівніша в світі жінка. Я ж не про тебе, я про молодь взагалі, – чоловік Пелагеї Вержо галантно приклався до руки Ліни Бурис. – Яке щастя, що ти не любиш шампанського.

– И в чём же счастье? – не зрозуміла та.

– В тому, кицьо, що ти жива і здорова. На відміну від моєї дружини.

Добігши до дому, Ярковський негайно зайнявся кулею. Не скидаючи мокрого одягу, він розклав чорний стіл[23]. Кришталеву сферу він встановив на вузьку призматичну підставку, а за нею розмістив екрановану діодну лампу. Після кількох спроб звузив потік світла до розмірів сфери. Та – немов у відповідь на його калібрувальні зусилля – налилась рівним хмарно-сріблястим сяйвом. Кімнату, навпаки, огорнув морок. Сфера вбирала в себе присутнє світло – усе, до останнього