Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

Ярковський розташувався так, що куля опинилась між ним і лампою. Відпив грибного відвару і став чекати. Хвилини тягнулись одна за одною, немов осінній караван слимаків. Ярковський розфокусував погляд, розкрився назустріч сріблястому сяйву, назустріч могутньому потоку холоду. Той увірвався, наче до порожньої зали, скрутився у повільний вихор, обмацав стіни, стелю, підкотився зсередини до очей і носа. В носовій порожнині миттєво згустилась волога, горло перехопив різкий біль.

Він вже змерз до дрижаків, до зубної судоми, коли настала жадана мить. Вона зістрибнула до ритуального простору не видивом, але звуком. Сильним і несподіваним. Немов хтось розірвав цупкий папір поряд з лівим вухом Ярковського.

«Зліва, – констатував той. – Все правильно. Воно завжди приходить зліва».

Відразу після звуку голова Ярковського розділилась на дві рівні половини. Права розжарилась, наче попала до мікрохвильовки, ліву скував крижаний холод. Відчуття було настільки бридким, що ясновидця знудило. Й не просто знудило, а вивернуло, викрутило й повіджимало шлунок і стравохід. Спазми йшли одна за одною, повільним вимотуючим парадом. З кожним підстрибуванням шлунку світ навколо все більше занурювався у глибокий пурпур. Коли його погляд знов зустрівся з кришталевою кулею, її сяйво стало темно-червоним, відтак у ньому промкнулись, немов розквітли, бузкові і оранжеві вкраплення. Одне з таких вкраплень набуло форми монети. На диску проступило зображення – жіночій профіль, від якого виходили промені. Зображення нагадало йому профіль жіночої голови на срібляках міжвоєнної Польщі. Він зрозумів нумізматичний натяк.

«Вперед!» – наказав собі Ярковський.

І відразу відчув спротив Стража. Очі побачили його як колону пурпурового смерча, що виструнчилась над обрієм сяючого безмежжя. Смерч швидко рушив до нього, розсікаючи дорогою бліді тіні невидимих хмар. Його крижаний подих обпік обличчя Ярковського, всіяв вії і губи дрібними крижинками. За мить безгучний пурпуровий вихор занурив у карусель хаосу три чверті всесвіту.

«Королева Барбара!» – крикнула розжарена частина голови Ярковського.

«Королева Барбара!» – скреготнула крижана її частина.

Смерч завмер, поблід і зник. Залишивши в крижаній половині тихий подзвін. Над Ярковським розкрилось аквамаринове небо. Він стояв на арці срібного мосту, що здіймалась над хмарним полем, що просторилось у безмежжя наче білосніжне руно галактичного барана. Він лише подумав про переміщення, як миттєво перенісся туди, де дуга пірнала у хмари. Цього разу він без жодних зусиль намацав петлі. Куля сама розклала перед Ярковським темно-хмаристі прямокутники входів. Після недовгих вагань він обрав крайній зліва, напружився на нього, вольовим зусиллям підтягнув до себе. В розпеченій частині голови виникло відчуття не менш розпеченої порожнечі. В цій порожнечі відчувались самість і воля.

«Минулого разу ти було розумним згущенням, – здогадався він. – А тепер, виходить, ти розумна порожнеча?»

Відповіді він не дочекався. Важка як гора крижана хвиля накрила обидві половини його голови. Вітер бритвою різонув по шкірі. Ярковський подумав:

«От і все. Це Страж-смерч. Нікуди він не дівся».

Червоний спалах.

Відчуття стрімкого падіння.

…Він стояв на вулиці, освітленій тріскотливими смолоскипами. Тіні підстрибували і вібрували. Крижаний вітер зривав сніжне просо з кучугурів. З обох боків вулиці громадились кам’яниці, їхні вкриті снігом дахи зливались з темним небом. Це була вулиця стародавнього міста, яку зима рятувала від смороду та усюдисущого бруду. Жодні вивіски і написи не ускладнювали грубо оброблених стін зі слідами кіптяви та підозрілими крижаними наростнями.

Тіло здалось йому дрібним, немічним й наскрізь провіяним вітром. Він відчув на обличчі заледенілі вуса й довгу бороду, заправлену під хустку, щільно обмотану навколо шиї. А ще Ярковський не міг спекатись відчуття, що тіло, у якому він опинився, не мили вже кілька тижнів, якщо не місяців. Його уява намалювала вошей та іншу фауну, що мешкала на плоті славних мужів давнини. З іншого боку, подумав він, це ж лише тимчасова станція на петлі, що мені до її ґіґієни.

Сильний порив вітру ледь не збив його з ніг й підняв криса капелюха. Якби не ремінець, зачеплений за підборіддя, капелюх би вже летів до зловісної темряви, що зачаїлась за ледь освітленим рогом чи то будівлі чи то невеликої фортеці. Її вікна, що починались на висоті двох людських зростів, затуляли дерев’яні щитки й лише найвищий з віконних отворів червонувато світився, наче сторожове око. Це самітнє вікно ще більше підкреслювало чорноту за будівлею.

«Там якесь провалля, чи що?» – запитав себе Ярковський і рушив у темряву. Сніг скрипів під підошвами його шкіряних чобіт з квадратними, оббитими білим залізом, носаками.

На хиткому кордоні між світлом і темрявою вітер ще раз спробував повалити його на сніг. Прийшлось триматись рукою за слизькі на доторк, вмуровані в стіну брили. Оминувши велетенського кучугура, Ярковський опинився перед високим, збитим з дошок парканом. Він пішов уздовж нього, й радше намацав, аніж побачив обтесані колоди, між котрими знайшовся прохід до низької, наче врослої в землю двері.

Він постукав. Далі між ним (або, радше, його тілесною станцією) й кимось за дверима відбувся енергійний діалог:

– Qui malefero?

– Salve!

– Abi tuam viam!

– Bona venia…

– Absit!

Куцих лігнгвістичних пізнань Ярковського стало лише на те, щоби зрозуміти, що тілесну станцію посилають латиною якнайдалі.

Розжарена частина голови раптом завібрувала, червона завіса впала перед його очима, а наступної миті він вже стояв під низьким склепінням в приміщенні, освітленому масляними каганцями. Перед ним, на масивному столі, на променях мальованої вугіллям пентаграми хтось розставив п’ять людських черепів. Вони масно блищали, наче вкриті лаком.

Полум’я каганців хитнулось. З бічного проходу до приміщення зайшла оголена до поясу чорноволоса молода жінка. Її живіт і груди щільно вкривали нанесені чорною фарбою зміїсті знаки. Жінка зупинилась напроти еспера. Погляд її широко розставлених очей буравив тілесну станцію Ярковського, намагаючись досягнути схованої у ній сутності. «Досягнути монади», – чомусь виплив з пам’яті старовинний означник ядра особистості. Еспер мало що знав про монади, але щось підказувало йому – не можна допустити, щоби ця розмальована відьма дісталась до ядра його, Ярковського, особистості.

«Ти якийсь дивний сьогодні, – виник голос в його голові. – Щось змінилось?»

«Ні», – відповів він навмання. Губи чужого тіла вимовили:

«Nihil».

«Не бреши мені. Я відчуваю. Матір-змія відчуває».

Ярковський вирішив не брехати. Він сказав:

«Я додивлявся до кулі».

«Й що ти там побачив?»

«Барбару».

«Не називай прокляту на ім’я».

«А вона проклята?»

Обличчям жінки промайнуло щось, схоже на здивування. Вона відкинула від обличчя густе пасмо волосся, запитала:

«Що з тобою?»

«Я намагаюсь зрозуміти», – він відвів очі від обличчя жінки; щось в тому обличчі здавалось неможливим для розглядання. Таке відчуття було новим для нього, тим більше, що