Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Гілея 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гілея" автора Микола Якович Зарудний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 127
Перейти на сторінку:
З тих пір і не бачила його Марина. Останнього листа прислав восени сорок першого року, писав, щоб чекала через місяць-другий з перемогою. Не дочекалася Марина.

Скрип-кугик, скрип-кугик...

А в сорок другому році зайшли на хутір наші полонені-втікачі: пробиралися в дніпровські плавні до партизанів. Залишили в Марини пораненого бійця — Берика Джусуєва — високого чорночубого казаха. Виходили його всім хутором, відпоїли овечим молоком. Німці сюди й не показувалися, то й жив собі Берик, допомагаючи всім по господарству, чекаючи, поки покличуть його товариші. Та ніхто не кликав його. Видно, далеко були партизани, бо в степу ж не сховаєшся.

Скрип-кугик, скрип-кугик...

Марина не пручалася, коли Берик однієї ночі переступив поріг її кімнати і палко обняв. Він шептав їй якісь незрозумілі слова, цілував давно не ціловані губи, і тільки вранці, коли Марина побачила його поруч з собою, вона тихо заплакала...

Скрип-кугик, скрип-кугик, — і собі заплакав журавель.

Коли область було звільнено, пішов Берик у польовий військкомат і не вернувся. Так і не бачив свого сина. Ось уже шість років Юрасику, на батька схожий. Не осудили Марину сусіди: так уже на віку їй написано. Андрій, певно, загинув, а Берик... Може, додому вернувся в свої степи та й забув дорогу до Овечого, хоч присягався, що повік любитиме Марину. О, ці клятви полонянські...

Все, що може випасти на нещасну долю жінки, здається, пережила Марина; інша, може б, уже й посивіла від горя, а Марина — мов зачарована: і не зігнулася, і не постаріла, тільки ледь помітні зморшки збіглися біля кутиків очей. Марина не вилила відра в жолоб, а поставила на цямринах і, коли вода встоялася — заглянула: дивилася на Марину тонкоброва жінка з трохи сумними очима, обличчя було красиве, а може, то тільки здалося Марині. Та й кому потрібна її краса? Хіба що п’яний Парамон, як тоді на Мартиних іменинах, пригорне боляче до себе і поцілує... Більше нікому. Є ще Іван Запорожний, та він не для неї. Кажуть, що є в нього за Дніпром наречена. А тут Марту палить вогнем любов — усі бачать...

І Марина бачить, та щодня, коли йде садити ліс, заглядає у дзеркальце, кофтину празникову одягає і нову спідницю, а навіщо, й сама не знає.

Ой знає, та боїться Марина сама собі признатися: може, примітить її Іван та зайде коли в удовину хату. Хай би й зайшов. Забула б усе на світі Марина, хай би тільки зайшов...

— Гарна, гарна, — почула Марина і стрепенулася: Парамон. Стоїть, усміхається. — Задивилася у воду — на свою дівочу вроду. Здрастуй, Марино.

— Де вже та врода, — засоромилася. — Здрастуй. Напитися прийшов?

— Іван прислав.

— Передай, що пізніше прийду, бо ще не натягала води вівцям.

— Прислав мене, щоб допоміг тобі.

— Спасибі, я б і сама, — сказала і зраділа, що згадав її Запорожний.

— Ні, я допоможу. — Парамон спритно підхопив відро, і вода струмком полилася в жолоби.

Марина сіла на краєчок цямрини, поклавши на коліна стомлені руки. Парамон помітив, що волосся у Марини заплетене по-дівочому, в дві коси, що в неї рівненький, ніби виточений, ніс і на губі ледь помітний чорний пушок. Після генеральської гостини Парамон вперше так близько бачив Марину і подумав, що правильно зробив, пообіцявши Лідії Миколаївні покликати на весілля. Але що на це скаже Марина? Парамон вирішив, що зараз дуже слушний момент відкрити їй свій задум.

— Коли я був у гостях у генерала, — почав Парамон, випинаючи груди...

— Та ти ж розказував уже, Парамоне, — засміялася Марина.

Справді, з того вечора Парамонове життя ділилося на два періоди: до відвідин генерала і після них. Кожного разу, коли Парамон починав щось розповідати, він говорив: «Це було ще до того, як я був у гостях у генерала» або: «Це сталося вже після того, коли я був у гостях у генерала».

Отож Парамон вів далі:

— Коли я був у гостях у генерала, Марино, то його дружина — Лідія Миколаївна — цілий вечір умовляла мене, щоб я, значить, одружився...

— Хто ж тобі заважає? — повела плечима Марина.

— Так я оце ж і думаю: чи не пішла б ти за мене, Марино?

— Що? — Марина легенько зсунулася з цямрини.

— А чого ж тобі самій бідувати? Вдвох воно веселіше. Що скажеш?

— Нічого не скажу... Щоб люди засміяли? Я вже мала двох. — Марина низько пов’язала білу хустину і враз стала схожою на черницю.

— Хіба ти винна, що вони не поверталися? — Парамон уже не випинав груди. — А ми з тобою пара... Я — лисуватий і ти не дівка... Розміняли ми з тобою по четвертому десятку...

— Ні, заміж не вийду, Парамоне.

— То хоч би так запросила коли в гості... Прийшов би на розраду...

Марина нічого не відповіла, тільки, здалося Парамону, загадково посміхнулася.

Скрипів журавель.


* * *


Максим намагався не зустрічатися з Мартою. Обрав собі ділянку, на якій висаджували сосонки незнайомі люди, що прийшли на заробітки з далеких хуторів і сіл, і до них підвозив торф своєю тачкою. Навіть коли посідали полуднувати, Максим демонстративно не підійшов до гурту, а сів собі на тачку осторонь і байдуже жував черствий шматок хліба, змащений олією.

Так усе просто вийшло: раніше вони і не розлучалися з Мартою, а зараз немов чужими стали. Правда, Марта допитувалася, чому він тоді пішов з аеродрому, але Максим не розказував. Не приходила вона і на їхні вечірні заняття, а Максим і не кликав. Сам розв’язував задачі, а уривки для диктантів йому читала Ганнуся — дочка Марини Гомон. У неї був низький грудний голос,

1 ... 27 28 29 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гілея"