Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

одна. Це Турм. Влада в ній повністю належить магам. Темним магам, їх магічний Орден так і зветься — Вежа Темних Сил. Ми підозрюємо, що саме вони мають сильний вплив на Лламу і Халбар і є тими невидимими ляльководами, що нацьковують решту держав одна на одну. До речі, саме завдяки Темним Скажений став королем і знищив магів у себе в державі.

Є ще кілька держав за океанами. До них дуже далеко. І від нас їх відділяють не тільки океани, а й Великий ліс та Білі гори. Найголовніше, що ти про них маєш знати: магічних орденів там не було або вони дуже слабкі. Іноді туди йдуть маги-одинаки, які хочуть залишатися вільними.

Отже про наших сусідів ти вже трохи знаєш. Тепер, власне, чому ми вирішили, що настав час на сцену виходити тобі. Як я вже тобі казала, з більшістю сусідів ми вживаємося добре, але недавно в Халбарі був черговий переворот і до влади прийшов клан Залізних. На диво, особливих смут і бунтів не відбулося, як це було у них зазвичай. Очевидно, хтось ретельно підготував цей переворот, тому що глави двох кланів, які могли виступити проти Залізних, якось раптово померли. Ми думаємо, що це справа рук Темних з Турму. Ми б особливо і не звернули уваги на цей переворот в Халбарі, якби не той факт, що Залізні самі злі, войовничі й непримиренні серед усіх кланів Халбара. І вже за кілька останніх місяців вони почали пред’являти нам претензії на частину території, почалися прикордонні сутички. І ми думаємо, що дуже скоро буде війна. А два місяці тому зі мною зв’язався наш Вищий і попередив, що Темні хочуть створити союз Ллами і Халбара, щоб завоювати весь світ Франа. Темні, за допомогою свого Вищого, навіть почали будувати портал, аби перенести на Фран страшенних чудовиськ з інших світів для перемоги. Ми боїмося, що цього разу не обійдеться малою кров’ю. Думаю, що це буде війна за виживання. Вищий сказав, що Темним треба ще як мінімум два роки, щоб закінчити свій портал. До цього все робитиметься руками людей і нелюдів із Земляних та Вогняних. Але, як завжди, багато наших магів та й більшість людських правителів у нас не вірять в це. Ми не можемо навіть змусити їх почати збирати війська і готувати нових бійців. Іноді я з жахом думаю, що шансів вижити у нас немає зовсім.

— Весело, нічого не скажеш. І яке моє місце в усьому цьому? — запитав Нік.

— Мені здається, що найважливіше, — із сумом відповіла Ліна. — Насправді нас не так багато — тих, хто вірить у реальність загрози нашого знищення. Навіть у моєму клані є такі, що не вірять. Ми потроху починаємо переконувати інших магів, готуємо нових магів та лицарів, шукаємо прихильників серед дворян і військових. Але цього замало. І мені здається, що тільки Золотому Бойового Магу буде під силу зрушити цей камінь. Тож я на тебе дуже сподіваюся.

— Ліно, та я про магів дізнався лишень місяць тому! А користуватися магією так взагалі не вмію. Який з мене воїн і рятівник?!

— Ніку, не поспішай із висновками. Я думаю, у нас є ще одна твоя перевага, яку ми повинні використовувати. Ти виріс у зовсім іншому світі. І мені здається, якщо ти зможеш поєднати знання двох світів, то у нас буде шанс, якщо не перемогти, то хоча б якось вижити.

— Та невже! Ну і завдання ви ставите мені! Проміняти спокійне життя тут на гарантовану швидку смерть на Франі!

— Не поспішай себе ховати. На відміну від мільйонів, які живуть там, у тебе завжди буде можливість повернутися сюди.

— Ага, і привести за собою сюди Темних, Вогняних та іншу нечисть, щоб вони і з Землі зробили собі полігон.

— Цього легко уникнути, якщо зруйнувати всі портали. Земля тоді на багато сотень років залишиться ізольованою від Франа.

— Досить поки що про це говорити. Мені треба добре подумати, чи буду я взагалі влізати в цю авантюру.

— Думай, Ніку, думай. Але недовго. Нам дуже багато треба встигнути вивчити і зробити до твого відправлення на Фран, якщо ти погодишся. А тепер іди спати. День був сьогодні довгим та важким для всіх.

Сонце знову нахабно й наполегливо лізло в очі і не давало спати. Нік автоматично намацав мобільний, щоб подивитися, котра година. Було вже за одинадцяту. «Нічого собі поспав! — подумав він. — Треба вже і вставати». У вітальні нікого не було, тільки на столі стояла кружка холодного чаю і записка від Ліни.

«Ніку, не стали тебе будити. Підкріпися трохи і чекаю тебе на галявині. Прайм проведе тебе», — прочитав він. Йому знову стало ніяково за пізній підйом. Було велике небажання кудись іти. Але послання перед очима не залишало шансів провести день, нічого не роблячи.

— Щоразу дивуюся, як ти так довго можеш спати, — сказала Ліна, запрошуючи жестом Ніка сідати поруч, коли вони із Праймом добігли до лісової галявини. — Бачу, міське життя з тебе виходить потом. Ні, не сідай. Сходи до джерела, вмийся, напийся і віддихайся. Прайм, веди Ніка до води.

Не встиг той присісти, як вовк його потягнув до протилежного кінця галявини, де, як пам’ятав Нік, була стежка до джерела. Сам же ніколи не зміг би її відшукати, але завдяки сірому супутнику вже через п’ять хвилин він із насолодою змивав з себе піт і з задоволенням пив чисту смачну і прохолодну воду. Досхочу напившись і привівши себе в порядок, Нік разом із Праймом повернулися на галявину.

— Ось тепер ти хоч не пихкаєш, як паровоз, і не обливаєшся потом, наче розвантажував вагони, — з посмішкою сказала Ліна. — Ну що, ти хоч виспався сьогодні, спляча красуня?

— Виспався, — відповів Нік. — Не судіть суворо. Я звик так жити. Але думаю, ви