Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я кивнув.

— Ніна Гаґен виросла в Гальдені, у дитячому будинку, ти це знав?

— Ні.

— Перебувала там з тринадцяти років. Обоє батьків померли в один день. Причина невідома, гадаю, нещасний випадок. Після їхньої смерті вона опинилася у притулку, потім жила два роки в названій родині, після чого її знову відіслали до дитбудинку.

— Чому?

— Я до цього ще повернуся. Потерпи! — Сонцесяйний зробив великий ковток з кухля. — Коли Ніні виповнилося вісімнадцять, вона виїхала з Гальдена. Кілька років жила в Едерсунді, перш ніж переїхала до Осло й вивчилася на медсестру. Двічі виїжджала до Данії, працювала там певний період, але ти це вже знаєш. Останнього разу перебувала в Данії від дня загибелі Майї і до суду…

Я знову кивнув.

— Найпримітніше насправді те, що вона дуже часто переїжджала з місця на місце — жила по всій Норвегії. До Бергена приїхала восени 2002 року. Купила стандартний будиночок-секцію, і відтоді там мешкає. Я виписав її попередні адреси й роки проживання за тими адресами. Дівиця має двох живих родичів: брата, який живе в Естланні, і стару тітку в Бергені, якій вона доводиться внучатою племінницею. Усе написано в моєму звіті.

— Гаразд. Ще щось? Ніяких притягнень за порушення закону чи чогось подібного?

Сонцесяйний заперечно махнув рукою.

— Дрібні юнацькі пустощі. Порушення громадського порядку. Трохи гашишу. Дурниці, одним словом… Переступи, за які карають штрафом. З кожним може трапитися.

— 1 це все?

Я був розчарований. Хоч і знав, що шансів мало, усе ж сподівався на більше.

— Не зовсім. Я розкопав іще дещо.

— О!

— Я щойно казав, що вона жила кілька років у названих батьків, а потім повернулася до дитбудинку?

Я кивнув.

— Так ось… Її повернули, бо названі батьки також померли. Загинули в пожежі.

— От дідько! Дівчині не щастило в дитинстві!

— Можливо… Якщо це не дещо інше.

— Що ти маєш на увазі?

— Довелося провести деякі розкопки, щоб це з'ясувати. Твоя Ніна Гаґен підозрювалася у підпалі. У поліції Гальдена припускали, що вона підпалила дім, але довести не зуміли. Я розмовляв з одним чоловіком із слідчої групи. Вони не сумнівалися: щось там було нечисто. Ніну вважали головною підозрюваною. Але розслідування зайшло в глухий кут, не змогли навіть довести факт підпалу.

— Скільки років їй тоді виповнилося?

— Шістнадцять.

— І ти думаєш, що вона…

— Я нічого не думаю. Лише переповідаю те, що почув у Гальдені.

Я трохи помовчав, міркуючи.

— Якщо це правда, то…

— Так.

— Але я не знаю, куди з цим далі? Гадаєш, є сенс знову зайнятися старою справою?

— Сумніваюся… Поліцейський, з яким я розмовляв, стверджував, що вони спробували все, перевернули кожний камінь. Проте я маю для тебе одне ім'я.

— Яке ім'я?

— Анне Лізе Ґарманн.

— Хто вона?

— Людина, яка найліпше знала Ніну Гаґен у період її дорослішання. Працювала інспектором у справах неповнолітніх, Ніна була її підопічною. Тепер жінка на пенсії, але ще дуже моторна і далі мешкає у Гальдені.

— Але чи захоче вона зі мною говорити?

— Мій контакт у поліційному відділку Гальдена зустрічався з нею. Вона знає, що ти приїдеш. Ім'я і адреса в конверті.

Я подякував. Ми ще взяли по останньому пиву і трохи побалакали про буденні речі — пліткували про моїх колег. Сонцесяйний терпіти їх не міг, усіх до одного.

Дорогою додому я обдумував почуте. Навряд чи є сенс їхати аж до Гальдена, щоб поговорити з підстаркуватою колишньою інспекторкою у справах неповнолітніх, викинути час та гроші на скоріш за все марну поїздку. Але я відсунув подалі свої розмірковування. Зможу подумати про це пізніше. Спершу я хотів відгородити своє життя від Ганса Ґудвіка.

Петер сидів у своєму кабінеті, обклавшись стосами документів. У надвечірньому світлі здавалося, наче він посірів і осунувся на обличчі.

Що робиш?

— Компенсація, — обвів він рукою купи тек на столі. — Будівельний контракт. Порушення умов будівництва.

— Складна справ?

— Повір, Мікаелю, тобі не захочеться про це слухати…

Я сів у крісло для відвідувачів. Розповів йому про нічні телефонні дзвінки, про конверти з фотографіями мертвих людей. Про камінь, пожбурений у вікно, він уже знав. Розповів про той вечір, коли впізнав Ганса Ґудвіка, про свої відвідини Ірене Ґудвік і невдалу поїздку до дачної хатинки родини. Не зізнався лише в тому, що заплатив рахунки Ірене Ґудвік. Чомусь я почувався дурним у тій ситуації, ніби повівся ірраціонально й сентиментально.

Петер, як завжди, уважно слухав, заклавши руки на потилицю і приплющивши очі. Коли я закінчив оповідь, він глянув на мене і сказав:

— Ти ідіот,