Енн Файн - Позаду льодовні

Тіло почало йти на дно. Але потім куртка надулася і таки втримала його на плаву. Він проплив попри нас, виснажений і окровлений, знову в пастці течії. Я щосили кинувся бігти берегом і дістався до пристані значно швидше за нього. Я сперся колінами об крайній стовпець і, прибравши мокре волосся з очей, простягнув Джеймісону руку, коли той наблизився. Його очі випиналися з орбіт, а обличчя випромінювало напругу. Він почав відчайдушно гребти до мене.

Я перехилився якомога далі над водою.

— Мерщій! — кричав я до нього. — Джеймісоне, спробуйте пливти! Спробуйте! Джеймісоне, пливіть! Прошу вас!

Вітер так завивав, а вода так вирувала, що він не міг почути моїх слів. Але складалося враження, що мої крики додали йому сил триматися, і він, борсаючись і хлюпаючись, таки наближався до мене.

Я схилився так низько, що мало сам не шубовснув у воду. І простягнув йому обидві руки.

— Джеймісоне, мерщій! — кричав я. — Гребіть до мене! Гребіть!

Він гріб щосили і змушував себе не здаватися, аж поки наші пальці майже доторкнулися. Дошки під моїми колінами затрусилися — ззаду підбігла Касс. Я відчув, як однією рукою вона обхопила мене за талію. Другою рукою Касс надійно схопилася за дерев’яний стовп позаду нас, тож я зміг нахилитися ще трохи вперед і таки зловив Джеймісона за ослаблі пальці.

Течія одразу ж вирвала його, але коли він пропливав повз мене, я знову схопив його за руку, цього разу міцніше, і таки зміг втримати. Касс зі всієї сили тягнула мене назад, а я тягнув Джеймісона, визволяючи його гігантське мокре тіло з бурхливої течії.

Ми разом затягали його на пристань.

Обличчя Джеймісона було так близько, що я мусив дихати його подихами. Ми витягували його так, наче він був мертвим китом, якого ми щойно вполювали. Я тримав його обома руками.

— Вилазьте! — сказав я йому на вухо. — Джеймісоне, ну ж бо! Вилазьте!

Ще ніколи в житті мені не доводилося піднімати щось настільки важке. Ми тягнули його що було сили, намагаючись заволокти на пристань. На півдорозі він раптом почав сповзати вниз і, панікуючи, простягнув руку та схопив Касс за коси. Я почув рипіння, коли він підтягнувся вгору. Але ні я, ні Касс його не відпустили, доки він не опинився в безпеці на дошках.

Касс нічого не бачила і не могла визволитися. Вона скорчилася над Джеймісоном, її очі були повні сліз, аж поки я не виплутав його міцно стиснуті пальці з її волосся.

Я нахилився, щоб витягнути його ноги, які так і бовтались у воді. Разом ми відкотили його подалі від краю. Він лежав, постогнуючи, долілиць, поки ми з Касс віддихувалися, спершись на стовпці. Я витер піт з очей. Касс була бліда мов крейда і геть зморена.

— Піду покличу когось на допомогу, — сказав я.

Розплющивши очі, Касс із жахом глянула на Джеймісона.

— Томе, краще я піду. Будь ласка.

Вона не хотіла залишатися з ним наодинці, це було ясно як Божий день. Бо що, як потрібно буде до нього доторкнутися чи заспокоїти? Я ж зовсім недавно на власні очі бачив, як він мало не заплакав біля отих ягідних кущів, тому ще не забув, як воно. Мені було так шкода Касс. Краще вже, коли в такому стані хтось, кого ти любиш, ніж той, кого ти ненавидиш. Тоді хоч можна простягнути руку та доторкнутися до людини. А не отак просто стояти й дивитися. Бідна Касс і без того гидувала Джеймісоном, а тепер їй, мабуть, узагалі нестерпно дивитися, як він лежить, тремтячи від холоду, страху та перепою, брудний і безпорадний, ніби якийсь кріт-велетень, байдуже викинутий з його ж відра.

— Тоді йди, Касс. Іди ти.

Я простягнув їй руку, і вона міцно за неї схопилася, щоб зіп’ятися на ноги. Касс побрела дошками, похитуючись. Я дочекався, поки вона зникне між деревами, а потім так струсонув Джеймісона, що він урешті прийшов до тями і став на ноги. Я накинув йому на плечі свою куртку і, пригорнувши до себе, ніби він був напівсліпий чи придуркуватий, повів з пристані вгору пагорбом, до льодовні, подалі від вітру.

Там Ліса і знайшла мене невдовзі по тому. Вона прибігла від Галлорана бліда мов стіна, а коли побачила, як ми вдвох сидимо, спершись на цегляне мурування і притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, то зблідла ще більше. Вона взяла свого батька за руку, а я взяв за руку її, і ми тихо чекали, аж поки прийшов мій тато і приніс фляжки з бренді та чаєм і ковдри, а потім, проклинаючи Джеймісона за недоумкуватість і п’янство, повів його стежкою назад до ферми.

Перш ніж ми пішли слідом за ними, я обережно витягнув з Лісиних рук той самий зрадницький невикористаний квиток на автобус до Лінкольна. Вона нервово пообривала його краєчки.

— То ти таки не поїхала.

Ліса похитала головою.

— Галлоран просто зняв тебе з автобуса, так?

Вона кивнула.

— Ти навіть не заперечувала.

Вона навіть не заперечувала. Їй, напевно, взагалі було начхати. Закладаюся, що вона просто вийшла разом із ним з автобуса, не задумуючись зайвий раз, що робить. Їй було однаково: чи цілий тиждень непорушно просидіти на дерев’яному стільці, поклавши руки на коліна і позуючи для Галлорана, чи навідатися до тітки Бріджит у Лінкольн. Не можна назвати це викраденням (хоча тато, якщо