Геза Гардоні - Зірки Егера

Священик звернувся до юнака:

— Ну, тоді ми ще маємо час пообідати у твого прийомного батька.

— У пана Цецеї?

— Еге ж.— Піп усміхнувся.

Герге здивовано глянув на священика.

— Ми приїхали на день раніше. Не розумієш? Це ж тільки квартирмейстери. Вони їдуть попереду і розбивають намети, щоб до приходу війська в Мохач йому була готова вечеря і все необхідне для нічлігу.

— Тоді їдемо до пана Цецеї! — весело сказав Гергей.

Біля потічка вони злізли з коней, вимилися до пояса водою. Гергей нарвав букетик польових квітів.

— Це ти для кого, Герге?

— Для моєї дружини,— усміхнувся Гергей.

— Для дружини?

— Це ми так називаємо маленьку Еву Цецеї. Адже вона буде моєю дружиною. Ми разом виростали, потім її батько взяв мене до себе на виховання. Скільки разів я б не навідувався до них, завжди мусив цілувати дівчинку.

— Сподіваюся, ти робив це залюбки.

— Ще б пак. У неї таке гарне личко, наче біла гвоздика.

— Але цього ще не досить, щоб вважати її своєю дружиною.

— Панотець Балінт сказав мені, що Цецеї збираються видати за мене дівчину заміж. У його заповіті сказано: дівчина має стати моєю дружиною, а я старостою села.

— Виходить, старий священик видав тобі таємницю?

— Ні, він тільки попередив мене, щоб я був гідним свого щастя.

— А ти вважаєш, що будеш щасливим з тією дівчиною?

Юнак усміхнувся.

— Ви, вчителю, тільки гляньте на неї, то більше не питатимете, чи буду я з нею щасливий.

Кінь Гергея загарцював і вирвався вперед.

Вони в'їхали в лісові нетрі. Довелося злізти з коней. Гергей ступав попереду. Він знав, що за хащами заховалося його село.

Коли вони з'їхали у видолинок, назустріч їм з хат повибігали жінки.

— Герге! Авжеж, наш Гергей! — голосно вигукували вони.

Гергей махав їм рукою, кланяючись наліво і направо:

— Доброго дня, тітко Юці! Доброго дня, тітко Панні!

— А панів нема вдома! — крикнула одна з жінок.

Гергей похнюпився, осадив коня.

— Що ви сказали, тітонько?

— Немає їх. Поїхали.

— А куди ж?

— У Буду.

Гергей обімлів.

— Всі поїхали?

Наївна юнацька мрія! Він сподівався, що почує у відповідь: «Ні, панночка зосталася вдома».

— Авжеж, усі. З ними поїхав і наш священик.

— А коли?

— Після святого Георгія.

— Але ж хтось залишився?

— Один турок.

Гергей розчаровано звернувся до священика:

— Вони переїхали в Буду. Монах Дьердь уже давно подарував їм свій дім. Але я не розумію, чому про це мене не повідомили? Адже на масляну я гостював у них.

— Що ж, виходить, зосталися ми без обіду.

— Турок тут.

— Який турок?

— Цецейський турок Туліпан. Тут усе залишено на нього. От ми і біля кладовища. Давай зайдемо хоч на хвильку. Там спочиває моя мати.

Кладовище заховалося в заростях бузку. Довкола самі дерев'яні хрести, та й то всі нетесані. Імені немає на жодному.

Священик зліз з коня, став на коліна й почав голосно молитися:

— Владико живих і мертвих, змилосердься над нами з небес, упокій душу доброї матусі, що тут спочиває, подаруй щасливе життя бідолашному сироті, який стоїть ось тут на колінах. Амінь!

Він пригорнув Гергея до себе і поцілував його.

Панський дім стояв майже навпроти кладовища. Ворота були відчинені, й кругловида рум'яна молодичка, привітно усміхаючись, поглядала на прибульців.

— Доброго вам дня, тітко Туліпан,— привітався Гергей.— А де ваш чоловік?

Бо відчиняти ворота належало Туліпану.

— Він п'яний,— відповіла жінка.