Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

вже й боятися того розбишаки почали. Особливо ті, хто живе у березі, побіля заплави. Бо як причепиться до кого, то чоловік і не спекається лиха. Доки він із заплави не витурлить людину, не відчепиться. Ось так і ганяється дика сила природи за людьми. У нас такого зроду-віку не було!

Дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко вислухав (без особливого, між іншим, ентузіазму) іванівських дядьків і невиразно їм пообіцяв:

— Гаразд. Розберемося…

— Ви вже його неодмінно накажіть, товаришу міліціонер! — кричали йому навздогін дядьки.

— Вихора? Чи, як ви кажете, дику силу природи? — обернувшись, гмикнув дільничний. — Що я його — у мішок посаджу?

— Та хоч і в мішок? — дядьки були явно без почуття гумору. — Аби за нами не ганявся та не капостив. Бо ми і в область бомагу той…

Напишуть, думав дільничний, простуючи до свого мотоцикла. Цього ще не вистачало. Досить з нього, що райуправління міліції засипали скаргами. А начальник управління — майор Коломієць — не любить, коли населення ввіреного йому району скаржиться у вищі інстанції. Бо скарги означають одне: відсутність належного порядку в районі. Тож молодшому лейтенантові велів суворо:

— Твоя дільниця — негайно розберися, що там за вихор в Іванівці з’явився. З винуватих суворо запитай. По всій строгості закону.

— Але як я з вихора запитаю?

— Як хочеш! — підвищив голос майор. — А тільки щоб в Іванівці був спокій і порядок. І щоб громадяни більше не скаржилися. Затям: відсутність скарг від населення означає присутність порядку. Ясно?

— Так точно!

— Дій!

І дільничний вирішив діяти. Оскільки ж Досвіду в такій справі, як бешкетництво вихора, він не мав, то вирішив зробити розвідку на місці, а вже потім у залежності від обставин і діяти.

Заїхавши додому, Анатолій зняв форму, надів джинси та модну футболку, відразу ж перетворившись із показного офіцера міліції в такого собі хіпового молодика. В сусіда попрохав вудочку (той був затятим рибалкою) і, прихопивши жовтогаряче пластмасове відерце, помчав мотоциклом в Іванівку, час од часу гмикаючи до себе: «Вихор за людьми ганяється… Ха! Це ж треба! І що вони собі думають у тій Іванівці?..»

А втім, вирішив нічому не дивуватися, а просто посидіти з вудкою в заплаві, де, за свідченням очевидців, і з’являється розбишакуватий вихор. Колись, не так і давно, ще за дитячих літ теперішніх іванівських дідів, у селі текла річечка з невибагливим йменням — Тиха. Вона й справді була тиха та дрімлива і ніколи й нікого не зобижала — ні людину, ні тварину, ні рослину. Річечка була отакенька, завдовжки в декілька кілометрів, і текла низиною через два села — Іванівку і сусідню Дмитрівку. Тепер у тій низині тягнеться вогка, заросла осокою та стрілолистом, канава, що давно вже перетворилася на стічну. Та ще в Іванівці блищало озерце, точніше — болітце по коліна, теж заросле й захаращене різним непотребом. Ото і все, що залишилося від Тихої.

Невесела то була картина. Хотілося зітхнути, розвести руками: що, мовляв, подієш, час невблаганний… Або ще процитувати давніх греків: що час дає, те він і забирає. Дав він нам річечку Тиху, він її, мовляв, і забрав. Так-то воно і… не так. Час і справді невблаганний, і багато чого він у нас забирає. Але — не все. Дещо й ми самі в себе забираєм.

Так міркував Анатолій Прохоренко, сидячи з вудкою на березі того озерця-болітця. Клював карась, але — дрібний. Десь із вказівний палець завбільшки. Але — старий. А не ріс він більшим за вказівний палець тому, що за багато років ізольований в озерці, геть виродився і перевівся в карликову форму. А колись же (про те розповідали Анатолію іванівські діди) в Тихій такі карасі водилися, що й на сковороді не вміщалися! І короп водився, і сом у вирвах здобич чатував. А щуки, судаки, не кажучи вже про пліток та в’юнів! Дивлячись на ту канаву, важко було її уявити (навіть маючи найщедрішу фантазію!) повноводою і глибокою річкою з чистими плесами й маківками на ньому, з берегами, що зеленіли вербами, з листатим татарським зіллям на луках, м’ятою, і травами, з гайками, де тьохкали соловейки, кувала зозуля й співала інша пташина. З роками (а поруч диміло трубами велике промислове місто) житлові масиви все ближче й ближче підходили до Іванівки та Дмитрівки, аж доки села й не стали однією з околиць міста. Вчорашні селяни, ставши городянами, в гонитві за зайвою соткою городу, почали розорювати береги — побіля річки щедро родили капуста, огірки, помідори, за які в місті платили добрі гроші. Грядки все ближче підходили до води, аж доки й не зникли береги. Верби, аби вони не заважали городині, потихеньку вирубали, луки теж розорювали. Земля з розораних берегів весняними водами зносилась у Тиху, замулювались джерела. Річка міліла й міліла, аж доки на місці найглибшого плеса не з’явилося болітце із стоячою водою. Про колишню степову річку Тиху почали забувати. Зими були малосніжними, літа посушливі — де тій воді взятися? А як зникла вода в Тихій, в заплаву всі, кому не лінь, викидали сміття та різний непотріб. А на низьких пологих берегах Тихої зводили будинки та господарчі будівлі. Останню спробу хоч якось порятували річку зробив місцевий вчитель-краєзнавець. Разом з учнями він обсадив канаву молодими вербами, але іванівці прив’язували там кіз та бичків, тож з вербичок лише де-де вціліли цурпалки.

Витягнувши з болітця, у якому плавали старі шини від автомобілів, чергового карасика-старичка з палець завбільшки, Анатолій зняв його з гачка і, повертівши в руках, кинув ту дрібноту назад у болітце. Карликових карасиків ловити більше не хотілося. Як і дивитися на