Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

пригнала сюди, під римські знаки!.. І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.

Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.

— Ти був уже в якійсь битві?

— Ще ні, воєначальнику…

— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…

Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.

Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:

— Ти родом з народу аланів, правда ж?… Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?

До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.

— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.

То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:

— Що ти тут робиш?

— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.

Аецій знизав плечима і вказав головою довкола.

— Всі вони їй служать, — сказав і одразу докинув нове питання. — З якого ти народу?

Куточки вуст юнака затремтіли ще сильніше. Але великі чорні очі з викликом дивилися на широке усміхнуте обличчя. Відповів голосно, а в його словах пролунали докір, образа, але наче й погорда:

— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.

Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:

— Дарма. Я теж римлянин.

І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.

7

Чи ж привиди минулого ніколи не дадуть їй спокою? Чи завжди повертатимуться невідчепним хороводом болісних або солодких спогадів? Чого ще хочуть від неї? Чи ж не знають: того десятого дня перед листопадовими календами, коли на Forum Romanum патрикій Геліон проголосив її сина імператором Августом — Галла Плацидія назавше зачинила браму в своїй душі, якою дозволяла прослизати тіням минулих часів і минулих почуттів… Закінчилось назавжди! Тепер розпочалося нове життя, звернене обличчям лише до майбутнього… Але чому ж в такому разі раптом знову повертаються давно забуті постаті?… чого хоче від неї гот Анаолозус, що сидів у Нарбоні за весільним столом між Інгеном та нареченим?…

— Чого… на ласку Христову скажи, чого ти хочеш від мене, Анаолозусе?

— Хочу тебе привітати, королево…

Так, ця примара каже «королево», не «Августо»… Але звідки ж, у такому разі, взявся той глибокий шрам на шиї, якого він тоді, в Нарбоні, не мав?… Питає примару:

— Звідки в тебе той шрам?…

— Мене поранено у битві… під Арелатом… — чує виразну відповідь.

Плацидія не розуміє. Ніколи не чула про жодну битву під Арелатом. Твердою рукою кладе знак хреста. Але примара не розпливається у напівтемряві, яка панує в тронній кімнаті. Плацидія зважується. Плеснула руками. Внесено лампи… Стає ясно… примара не щезає… Живий, справдешній Анаолозус!

З якими ж труднощами змушує себе зберегти спокій — не може зрадити своєї радості — навпаки, мусить насупити брови і суворо покартати гота за те, що сказав «королево», а не «Августо»…

Раптом щось згадує. Її обличчя миттю випогоджується — вибачає його…

— Вітай, шляхетний Анаолозусе, — гукає. — Ти прибуваєш як посол від короля Теодоріха?

Якою ж розкішшю буде укласти мир із Теодоріхом за спиною Аеція, що саме готується до збройної розправи з готами!.. Справді має охоту плескати в долоні, як дитина.

— Ні, королево, я прибуваю як бранець…

Очі Плацидії стають ще більше витрішкуватими, ще округлішими, ніж зазвичай. Тремтять довгі звужені до