Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

живих, хоч добре розумів, що вона його ненавидить. Але все одно їй, зганьбленій, залишив життя і навіть оголосив її, зганьблену, своєю жоною – мабуть, Володимиру приносило задоволення принижувати знатну княжну, відчувати свою владу над нею і змушувати її страждати – щодня й щомиті».

Те, що далі відбулося в теремі князя Рогволода, як раніше казали, ні пером описати, ні словами розказати… Але…

З історії ні викинути нічого не можна, ні поліпшити її. Бо кажуть же: криве та погане, як його не ховай, а воно таки вигляне…

Визирнуло криве та погане і з Володимира, бо сказано ж було ще Нестором: «Володимир же був переможений пожадливістю до жінок…» До влади, додамо, теж. Тут він навіть рідного брата не пощадив. Тож Рогнеда – се так, дріб’язок.

Взявши навальним штурмом Полоцьк, дружинники Володимира – перед у них вели найманці-варяги, чужинці «із замор’я», безжалісні і жорстокі, – вриваючись в оселі полочан, в першу чергу в хороми і тереми, старих убивали, аби ті не плуталися під ногами, дівчат з вигуками захоплення хапали на продаж ромеям, а де було добро, забирали. В купецьких хоромах набивали капшуки срібними арабськими монетами, вигрібали товари, що їх купці мали сплавляти лодіями шляхом «Із варяг у греки»… В перший же день, як було захоплено Полоцьк, Володимирове воїнство добре збагатилося – заради того багатства й відгукнулося охоче на клич новгородського князя: «Йдемо на Полоцьк, поколошкаємо Рогволода».

Поколошкали всіх полочан. Хто зумів вихопитись за місто, поспішно загрібав там свої скарби (їх і досі знаходять – хоч минуло вже більше тисячі літ, – археологи та любителі-скарбошукачі).

Але Володимира скарби полочан не цікавили, він був руським князем, а не варягом «із замор’я», він хотів собі всю Полоцьку землю, щоб приєднати князівство поверженого Рогволода до своїх володінь. Доки дружинники грабували полочан, зграями носячись містом, Володимир з відбірною сотнею все тих же варягів увірвався в княжий терем, у якому саме хотів зачинитися Рогволод з сімейством та із жменькою вірних вояків… Не встиг. Та й жменька його вірних вояків розтанула, як лід на сонці, полігши під ударами нападників.

Володимир був на вершині перемоги – швидкої та вражаючої. Полоцьк вже його, Полоцьке князівство теж його, аж до самого Києва. А там… Як прибере з дороги Ярополка, то й до самого Чорного моря, себто Руського, буде господарем шляху «Із варяг у греки». Срібло ж – вирішив не дрібнитися – його не цікавило. Інша річ – сімейство поверженого князя…

«Рогволода з сімейством пригнати до мене зв’язаним, яко худобу, – наказав своїй ударній сотні. – А попереду щоб гнали Рогнеду. Ту, що посміла мені відмовити при сватанні, а віддала згоду Ярополку. Та не діждеться її Ярополк…»

4

Ніхто ще не знав, як Володимир задумав відомстити Рогнеді за її відмову віддатися йому.

Буде помста! Ой, буде, буде помста – і їй, і батькові її, який і намовив дочку знехтувати Володимиром. Відплата за вчинену йому кривду, за зло йому заподіяне.

Але просто повбивати їх… Ні, Володимир не міг просто так убити Рогнеду – це була б надто легка для неї смерть. Князівство їхнє він забрав собі, але хіба це помста? Це його воєнна здобич. А має бути помста – солодка для Володимира і жахна для Рогнеди. Тому він лишить її живою – ні-ні, не з жалю до неї, не з милості, а щоб усе життя здригалася од помсти його і все життя не знала ні спокою, ні радощів.

Щоби вона приниженою була все життя, зневажена – в першу чергу, як жінка, як дівиця, досі горда й велична, щоб її жіноча гордість назавжди була знищена.

І Володимир задумав її зґвалтувати – щоб не була такою гордою. Обізвала його сином рабині, тепер сама буде його рабинею.

Спершу хотів було віддати її варягам на потіху й поталу (о, ті завжди за жінками голодні, як вовки за м’ясом з теплою кров’ю), але щось зупинило його. Ні, він сам візьме її. Рогнеда вродлива, і нею він ніколи не натішиться. Але для початку їй треба показати, хто тепер її владар. Він зломить її гординю і заодно позбавить її дівоцтва! І позбавить привселюдно – щоб затямила на все життя.

Гріхопадіння за релігійним вченням, за вірою, це – ворота, крізь які у світ людей увійшло зло.

І – входить. Щодня й щомиті, адже світ людей великий, і самих людей на планеті багато, тож і гріха не менше.

Господь захистив рай (після гріхопадіння перших його насельників, від яких і пішов першородний гріх) тим, що поставив на вході до раю препильну сторожу – херувимів і «полум’яний меч, що обертається».

Життя, на відміну од раю, нічим не захищене. Правда, є закони, але ж і беззаконня багато.

А гріх, застерігав ще Іоанн, – «є беззаконня».

Що хочу, те й роблю. І немає наді мною ні Бога, ні людей з їхніми законами й моральними засадами, що вироблені віками.

Християнином (та ще таким ревним – Володимир) стане через роки та роки, а тоді він був язичником, робив, що хотів і як хотів. І ні Бог, ні люди