Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Не бійся нічого. Повір, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі втрачати щось у ньому. А я у своєму більше втратив, аніж зберіг, тому найбільше зараз хочу побачити тебе знов. Дозволь мені це, будь ласка. Я не прошу в тебе чогось більшого – лиш побачити тебе хочу. Мені тоді стає так спокійно й добре…

– Так, ти правий, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі якусь помилку, – дещо спантеличено відповіла Мар’яна.

– Ти вважаєш «нас» помилкою?..

– Зрозумій, що «ми» були колись дуже давно, а зараз є просто «ти» і «я». І я не знаю, що буде, якщо раптом знову захоче з’явитися це «ми». Ми з тобою вже не ті, якими були колись, ти про це не думав?

– Мар’янко, просто дозволь мені побачити тебе знов…

Вони зустрілися в місті наступного вечора й пішли в «Солодке життя».

– Скажи, чому саме тепер? Чому тепер, через стільки років, ти про мене згадав? – спитала Мар’яна, мужньо витримуючи палкий Михайлів погляд.

– А я тебе й не забував ніколи. Не подумай, що життєві розчарування й відчай змусили мене тривожити тебе зараз – ти завше була в моїй душі. – Його погляд лагідно пестив її лице. – Думки про тебе додавали мені сили жити.

Мар’яна відчула на своїй руці суху теплу Михайлову долоню й схилила голову. Вона не змогла вивільнити свою руку, проте розуміла, що потрібно це зробити, інакше ще трохи, й вороття у власне життя – спокійне й розмірене – вже не буде. Тепло його долоні пронизувало її наскрізь.

– Усі ці роки я думав про тебе, згадував нас, трохи розпитував про тебе в людей. Мені дуже хотілось тебе побачити, дуже, але я чомусь не наважувався. А якщо чесно, то був переконаний, що ти не пробачила мені того, як я з тобою вчинив колись. Боявся, що не захочеш мене чути й бачити…

– Я довго не могла тобі пробачити, ти маєш рацію. Але час усе стирає. Той біль, який пережила через тебе, час теж стер. Я навіть пробачила тобі. Тому не картай себе, усе справді в минулому.

Михайло похилив голову.

– Того я собі не пробачу сам, – зітхнув він. – Усе в нас могло бути гарно, якби не я…

– Хтозна, як би воно було – того ніхто не знає. А зараз годі говорити про це. Уже нічого не повернути.

– А ти хотіла б?

– Що?

– Усе повернути…

Мар’яна на якусь мить замислилась. Чи хотіла б вона втратити навік усе те, що пережила за останні п’ятнадцять років, і повернутися знову в минуле?

– Ні. Вибач, але ні. Моє життя мені надто дороге, дорога кожна прожита мною мить, і жодної втрачати я не хотіла б нізащо. Хоч не всі з них приємні, але вони мої. Якби не вони, не було б мене теперішньої. Я була б іншою. А іншою я себе не уявляю.

– Знаєш, а я хотів би повернутися назад. Своє життя я прожив якось так нікчемно й порожньо… Тоді, після розлуки з тобою, ніби щось зав’язувалось у мене, але потім все пішло шкереберть. І якби ж то можна було когось у цьому звинуватити – натовк би йому пику, та й по всьому. А так – винен сам, тому й картаю тільки себе.

Мар’яна сумно всміхнулася, згадуючи запальну Михайлову вдачу. Він був не з тих, хто покірно дивився на несправедливість чи неправду. Через те в юності часто потрапляв у різні халепи й прикрощі – то заступаючись за скривджених дівчат, то з’ясовуючи стосунки із сусідами, які посварилися з батьками, то втручаючись у бійку, щоб захистити слабшого… Проте, незважаючи на імпульсивність, насправді він був добрим і щирим хлопцем.

Багато гарних якостей було в Михасика… А в Михайла? Хтозна, яким він став тепер, після стількох років, які прожив не зовсім так, як йому мріялося в юності…

Весна поступово перейшла в літо, бузкові пахощі змінилися на медово-липові, а з розчиненого вікна чувся вже не солов’їний спів, а моторошне пугукання сов і писк кажанів. Іноді, пізніми вечорами, їй було трохи боязко бути самій у квартирі. Проте й розділяти своє життя з кимось вона не поспішала. Минулі життєві помилки не дозволяли їй цього.