Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

ротом повітря. Широко розплющеними очима він обвів усе довкола, помалу відходячи від щойно пережитого жаху, що йому наснився.

Поруч, на сусідньому маті, спокійно спала його мила та добра сестричка. Їй, певне, снилось щось хороше, бо дівчинка посміхалась та щось бурмотіла.

Хлопець тихо підвівся і, підійшовши до запони, трохи її відгорнув. Потім, стараючись не наробити шуму та нікого не розбудити, виліз надвір та пішов перевірити відстань від запханої палиці до краю води.

Ноги грузли у вологому піску, повітря було неймовірно задушливим та важким. Хлопець йшов, поволі витягаючи ногу за ногою і знову провалюючись мало не по коліна. В темряві показалась палиця, але шуму хвиль вже ніде чутно не було. Рома пройшов по мокрому піску ще трохи, потім ще і ще, та до води так і не дістався. Добряче стомившись, він повернув назад, відклавши цю справу на ранок. Дійшовши назад до фургона, що похитувався від почавшого сильнішати вітру, він забрався всередину і знову ліг, міцно стуливши повіки. Та як він не намагався, сон весь час кудись тікав, а важкі думи обсіли хлопцеву голову: «І що то має бути далі, якщо ми навіть і виберемось з цього острівця? Чи знайдемо зворотню дорогу до містечка, з якого починали свою, як здавалося спочатку, безхмарну та безтурботну подорож? Чи вийде Зіб на зв’язок? Що будемо далі їсти, коли повністю закінчаться харчові запаси, особливо хліб, якого залишилось всього кілька буханців?..» Роман, важко зітхаючи, перевертався з боку на бік, по-доброму заздрячи сестрі, що спокійно спала.

.. Хлопець йшов по високій зеленій траві, пестячи її широко розкинутими руками. Його груди здіймались, глибоко вдихаючи свіже, напоєне пахощами, повітря, а очі мружились від ніжних дотиків лагідного Сонечка.

— Ромцю! А припни-но ту негідницю. Ти ба, знову відірвалась. Ще влізе у якусь шкоду, — почувся голос бабусі Надії і скоро вона сама постала на його шляху, впершись руками у широкі боки і махаючи лозиною на вередливу козу, що, скрадаючись, йшла попід ліс, де була посаджена бабусина капуста.

Роман повернувся та пішов за козою, яка волочила за собою мотузку з припоном і побачив дідуся Матвія, що ніс з лісу цілий кошик красенів-грибів.

— А глянь-но, онуче, що я маю. Ото буде славний обід: всім на заздрість, — ще здалеку кричав дідусь, розмахуючи затисненим у руці солом’яним брилем, якого полюбляв носити влітку.

Роман спав, смачно плямкаючи губами, мабуть, їв уві сні смажені білі гриби у сметанно-масляній заливі.

Та тільки-но він наклав собі другу порцію біло-рожевих товстунчиків, як хтось нагло перервав його щасливий сон, сильно торсаючи за плече.

— Брате, вставай. Подивись, що діється! — і хлопець, розплющивши очі, побачив просто над собою схвильоване Тасине обличчя, що було досить незвично, бо дівчинка завжди була спокійною та врівноваженою. — Ану вийди надвір.

І вона потягла хлопця за собою до відкинутої запони.

Роман мовчки звівся на ноги, та, тримаючись за стінку, пішов подивитись, чим так схвильована його сестричка.

Вузька смужка суші, що надала їм такий рятівний прихисток, тепер перетворилась на золоті копальні. Весь берег був всипаний схожими на золоті самородки кульками та дуже подібними до самоцвітів камінцями, що грали всіма барвами веселки під ще не дуже палючим промінням зірки Раміду.

Роман міцно заплющив очі, а потім знову повільно їх відкрив, бо можна було збожеволіти від побаченого, особливо якби такий випадок стався на Землі. Та на Дріоді все було трохи інакше і тому хлопець лише, трохи заспокоївшись, потис плечима і сказав:

— Певне, це золото і коштовності. Може, вода розмила чиюсь могилу, куди було покладено дорогоцінності, або перед нами скарб, який сховали древні жителі цієї планети. Пробач, та нічого розумнішого мені зараз у голову не приходить.

І він безпорадно розвів руками.

— Або тут десь є древні поховання, як у нас в Єгипті чи Латинській Америці і навіть у нас в Україні. Може, спробуємо пошукати? — почала підлещуватись Тася до Романа, дивлячись на хлопця благальним поглядом. — Я стільки років про це мріяла!

— А їсти що будемо? — пошкріб голову розважливий Роман. — Адже у нас вже навіть хліб закінчується. Лише на кілька днів залишилось консервів, є ще трохи чаю та тістечок. Я б теж не проти, такий шанс випадає раз у житті.

— А будемо їсти кокоси. Їх тут безліч. Потім знайдемо ще якісь плоди чи ягоди, схожі на земні і, напевне, їстівні. Можна ще половити рибу. Я упевнена, що Творець нам це пробачить. Адже це все заради науки.

Роман все більше піддавався на її умовляння, адже ніколи ні в чому не міг відмовити улюбленій сестричці. Та все ще стійко робив вигляд, що не погоджується, для того, щоб дівчинка якнайдовше його просила. Хлопцеві подобалось споглядати її бездонні, сповнені палкого прохання очі.

— Ну, будь ласка, коли навколо висохне, підемо пошукаємо місце, звідки могло вимити оті скарби. Я просто упевнена, що воно десь поблизу, — прохала дівчинка далі і в її блакитних очах можна було б потонути, а від жалібного ніжного голосу розтануло б серце кам’яної тисячолітньої статуї.

— Ну добре, — нарешті здався Роман, відчуваючи, що його серце починає краятись від цього погляду. — Але пошуки почнемо тільки тоді, коли пісок і ґрунт добре підсохнуть. Адже зовсім невідомо що там, за тими хащами. Може, непрохідна трясовина, що затягує миттєво і годі виборсатись без сторонньої допомоги. — Хлопець махнув рукою на довжелезні