Юрій Андрійович Міцик - Корсунь козацький

у 1650 р. Креховецький був послом до короля Речі Посполитої Яна-Казимира. Коли у 1656 р. Москва грубо порушила умови українсько-російського договору 1654 р., саме Креховецький став одним з ініціаторів нової зовнішньої політики Української держави, пропонуючи укласти союз зі Швецією та Трансільванією (Семигородом), що й було зроблено. Він особисто брав участь у посольстві до Трансільванії разом із майбутнім гетьманом Іваном Брюховецьким. Коли трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці вступив зі своїм військом на територію Польщі як союзник Швеції та України, на допомогу йому та шведському королю Карлу X Густаву Хмельницький відрядив козацький корпус Антона Ждановича. Серед інших українських воєначальників були тоді Іван Богун, Іван Іскра та Іван Креховецький, на той момент, очевидно, наказний корсунський полковник. Тоді цей корпус брав участь у взятті Варшави, Кракова та ряду інших польських міст.

Таланти І. Креховецького як воїна і дипломата завжди високо цінувалися, і навіть польський історик XIX ст. Людвік Кубаля, який аж ніяк не симпатизував українським повстанцям, не втримався від похвали, назвавши Креховецького «вправним і досвідченим чоловіком». По смерті Б. Хмельницького саме Креховецький разом із Юрієм Немиричем та Іваном Богуном у Корсуні скріпив своїм підписом угоду зі Швецією (1657 р.). Із шведського боку угоду підписав посол короля Карла X Густава Г. Лільєнкрона[128].

У 1658 р. Креховецький надійно підтримував гетьмана І. Виговського, ставши навіть корсунським полковником (1657— 1658 рр.), а під час правління Павла Тетері він уже був генеральним суддею (1663—1665 рр.). У ніч на 13 квітня 1665 р. прихильник І. Брюховецького лубенський полковник Г. Гамалія раптово захопив Корсунь. У полон потрапив й І. Креховецький. Його відвезли до Москви, а звідти — у сибірське заслання. З Сибіру Іван Креховецький повернувся у 1668 р. Востаннє згадується у джерелах 1670 р. як корсунський козак (3 жовтня 1670 р. він продав Ф. Кандибі свої маєтності: Кики, Гноєнки (Мирошниківка), Старосілля з ґрунтами за 16 000 злотих).

Із Корсуня походив і відомий козацький рід Золотаренків. Ганна Золотаренко стала дружиною самого гетьмана Богдана Хмельницького, її брат Іван був записаний у Реєстрі до Полкової сотні. Пізніше, у 1652—1655 рр., він був полковником ніжинським, причому у 1654—1655 рр. був і наказним гетьманом, командуючи українськими військами в Білорусії. Відзначився в боях проти Речі Посполитої на білоруських землях. Посаду ніжинського полковника у 1655—1656,1659—1663 рр. обіймав його брат Василь, це він був одним із претендентів на гетьманську булаву у 1663 р., але внаслідок «чорної ради», яку пізніше описав Пантелеймон Куліш у однойменному романі, його стратили, виконуючи наказ конкурента, гетьмана І. Брюховецького. В. Золотаренко був певний час і ніжинським наказним полковником (1654—1655 рр.). Тиміш Золотаренко, двоюрідний брат попередніх, був також наказним ніжинським полковником у 1654 р. і корсунським полковником у 1657—1658 рр.

У Корсуні гніздився і могутній рід української православної шляхти Гуляницьких. Відзначимо, що рід Гуляницьких походив з Волині (наприклад, до 1648 р. священиком церкви у Луцьку був Афанасій Гуляницький) і дав, зокрема, трьох полковників. Кирило Гуляницький був у 1663—1664 рр. глухівським сотником, Іван — корсунським полковником у 1653, 1654—1657 рр. і ніжинським у 1657 р., нарешті, Григорій був корсунським полковником у 1662—1664 рр. та ніжинським у 1656—1659 рр. Саме як ніжинський полковник Григорій Гуляницький тримав оборону Конотопа і став одним із героїв Конотопської битви 1659 р., коли українська армія Івана Виговського вщент розгромила російські війська.

Григорій Гуляницький воював у лавах української армії ще в 1648 р. і вже тоді був направлений гетьманом у складі посольства до Москви. У 1652 р. потрапив у немилість до гетьмана і мусив ховатися у корсунському Свято-Онуфріївському монастирі на Валковському острові р. Рось, доки Хмельницький змінив свій гнів на милість. До речі, цей монастир був відновлений коштом Г. Гуляницького, через що його набагато пізніше називали «Гуляницьким монастирем»[129].

Слід звернути увагу, що до Полкової сотні Корсунського полку були записані Васько, Іван, Іван та Клим Гуляницькі. Майже всі вони згадуються у поминальних рядах Івана, Григорія та Діонісія Гуляницьких. Клим же згадується лише в останніх двох поминальних рядах. У Горкушиній сотні були вписані Яцько та Грицько Гуляницькі. Перший був уписаний до поминальних рядів Івана, Григорія та Діонісія Гуляницьких. Другий — лише включений до поминального ряду Діонісія Гуляницького. До сотні Марка Бажаненка були вписані Іван та Мартин Гуляницькі, які значилися у поминальних рядах Григорія та Діонісія Гуляницьких.

Варто зауважити, що між Корсунем і Ніжином існував надзвичайно тісний зв'язок. Тут перепліталися родинні, політичні, економічні інтереси цілого ряду представників козацької старшини, але це питання потребує додаткового дослідження.

До старовинного козацького року належав і Максим Нестеренко. У 1637—1638 і у січні 1652 — червні 1653 рр. він обіймав посаду корсунського полковника, а крім того, був у 1655 р. й наказним полковником. Ще 1646 р. він перебував у Варшаві на нараді в короля Владислава IV, де розглядалося питання війни проти Османської імперії. З початком Національно-визвольної війни 1648—1654 рр. приєднався до повстанців. Можливо, брав участь у Корсунській битві 26 травня 1648 р. Був одним із трьох полковників, які у вересні 1648 р. керували успішною облогою фортеці Кодак (нині — Дніпропетровськ). За Реєстром 1649 р. входив до сотні Марка Бажаненка Корсунського полку. Максима Нестеренка визнавали одним із досвідчених дипломатів Української держави, на його рахунку цілий ряд важливих посольств до Османської імперії та Речі Посполитої (1649—1650 рр.), зокрема, він був у складі посольства, відрядженого на сейм (грудень 1649 — початок 1650 р.) для ратифікації Зборівського договору. Займався він і організацією розвідки та контррозвідки повстанців у 1648-1649 рр., зокрема, саме він вислав у лютому 1649 р. із Переяслава 2 тисячі розвідників, котрі діяли по всій Польщі, доходячи до берегів Балтійського моря та австрійських і чеських кордонів. 25 травня 1653 р. Максим Нестеренко як корсунський полковник завірив угоду між братами Супруном і