Рімантас Кміт - Хроніки Південного

скеровується у хибному напрямі, і виправити її майже неможливо». У цій ситуації я вже постраждав, бо на мене напав підар, а я ще маю, опустивши оченята, оправдовуватись. Той підар мене і відвів у відділок не для того, щоб законний порядок наводити. Втім, кому я про це розповідати буду? Ніхто не повірить хоча б тому, щоб не вплутуватися у справу з мєнтами. Ніхто не повірить, бо навіть у книжці написано, шо підарасами зазвичай бувають танцюристи балету або різні митці, але не мєнти. Якби я комусь про це сказав, то подумали б, що намагаюсь вельми оригінально дупу свою рятувати. Хоча у цьому випадку саме її й потрібно було рятувати. Однак правди нема, і нікому вона не цікава. Я пачками смальцю торгуючи, нікому нічого поганого не зробив — хто не хоче, той не купує. А той підар — ясно написано — злочинець і небезпечний для суспільства. Проте винним все одно залишаюсь я.

Ну, гаразд, але своїм батькам я мав пояснити, чого хочу, а не що і як там було. І якщо добре обміркувати — то що я хочу мати? Чому я не сказав батькам, чого хочу? Для чого мені бабки? Дурне питання — бабок хочуть всі. Ну, добре, але для чого ті бабки саме мені? Можу накупити модних шмоток, новий баскетбольний м’яч, щоб потім усі його випрошували і шмугляли у дворі вдень і вночі? Ще накупую касет і буду пускати їх через той ганебний магнітофон? Потім всі будуть їх позичати, а я ходитиму, мов лошара, і проситиму, щоб їх мені повернули. Половину з них повернуть назад покрученими і розірваними…

Злостився на самого себе. Мєнти спакували, бабла більше немає, батьки сповили мене мов немовля, нога болить — так, що навіть у баскетбол надвір пограти не вийдеш. Та й узагалі нічого не хочеться. Зачинився я у своїй кімнаті, а тут зі стін всі шварци, сталлоне, ван дами і брюси лі своїми оченятами в мене вп’ялися. Джим Керрі, і той посміхається своєю кривою посмішкою: ну, що хлопче, дістав у вухо, трошки опустився на землю?! А ще дві азіатки в купальниках на невідомих узбережжях своїми вузькими оченятами теж мене поглядом палять — чурки ви, бля, чого тут витріщаєтесь!

Спокійно міг дивитися тільки на Курта Кобейна і на «Металіку», вони якісь нормальні. Байдуже, що вони зі старих часів, зате — нормальні. А ще наклейки з пінгвінами і написом «Морський музей Литви», Вітіс[11] з мечем, спортивні машини, колись давно наліплені на письмовий стіл, водні наклейки, які в давні часи, коли були малими, ми клеїли повсюди — на ранцях, пеналах, папках… Все, що було зі старих часів, так нічого, якось не дратувало. Ось їх і залишу, а все решта — на х*й.

Я не почав все обдирати, немов якийсь істерик, хоча й хотілося. Було бажання, як у фільмах показують, розтрощити все. Але ні, я познімав все обдумано, шкодуючи: може, ще залишити, може, пізніше жалкуватиму, скажу, що бовдур, психанув, все повикидав, тепер стіни голі замість голих дівок, вони хоча б деколи зігрівали, а на голі стіни я і в коридорі можу дивитися, і вистачило би. Таке моє тупцювання мене теж бісило, але що поробиш — здирав я без істерики, і цього вистачало сповна. Було таке почуття, що немов здираєш добре приліплений пластир, а під ним рана ще не загоїлася, а найбільше не загоїлось не тут, на шкірі, а глибоко, там, де ребра, суглоби, нерви… дереш — і здається, ніби здираєш пластир з легенів, з пахв, з-під нігтів… Словом, не вмію я тут всього передати. Намагався включити радейко, а там грає «Металіка» Nothing Else Matters. Все миттєво згадалось, хоча тоді взагалі нічого не міг врубатися англійською, але давильників і так вистачало, відчув, що тут станеться вже перебір, тому музику вимкнув.

Згодом заспокоївся і почав роздумувати: здається, що з батьками все так і буде, доки я в школі. Доти й сидітиму з їхнім магнітофоном. Треба зав’язувати з тою школою і валити до профучилища. До того найближчого, куди колись я ходив на дзюдо. Аж сентименти постали, ось походив би туди ще, повалявся б на килимку з дівками, тут спеціальності є зовсім нічого, наприклад, столяр — чим погано?

Увечері я наговорив матері, що піду вчитися у профучилище. Нафіг ту школу, кажу, треба про життя думати, чи не так? Навіщо тут вчитися. Всі тільки те й роблять, що по базарах ганяють: до Польщі, Латвії, Росії, а ти, як бовдур, до школи ходиш. Жодного толку, це тільки час гаяти і все. Кажу, ось найближче профучилище, я подивився, там на столяра вчаться, то й добре.

Батьки знову мене садовлять. Вони на дивані, я навпроти, як і минулого разу. Знову починають:

— Це ти серйозно хочеш столяром бути?

— Авжеж, а що? Дерево гарно пахне.

— Але ти ніколи з деревом не працював… Відколи це ти роботу столяра вподобав?

— Давно. Мені на уроках з праці робота з деревом найліпше вдавалась. Ось ту тарелю для печива я ж сам зробив.

Чесно кажучи, окрім цієї тарелі, більше нічого корисного для вжитку зробити мені не вдалося. Мама мовчить. Бачу, що вона вважає, що я тут лапшу на вуха їм вішаю. То я продовжую далі:

— Я люблю дерево. Робота спокійна, деревина пахне. На селі, коли наш вуйко працює, мені подобається і стружка, і все інше. Гарно пахне, дерево таке тепле, і нерви добре заспокоює. На деревах завжди пташки цвірінькають. Все пахне, але я вже про це казав…

— Ти ніколи раніше не говорив про столярів.

— Раніше, як вам вже відомо, я мав інші плани. Я вважаю, що було б все гаразд, якби не ті мєнти.

— Не перебільшуй. Закінчаться колись і ті базари, і той польський гендель. У всьому нормальному світі добре живуть ті люди, які закінчили університети і мають освіту. Такі ніколи не пропадуть. І в нас скоро так буде. Це не так, як ми — як працювали, так і будемо працювати до кінця життя, і нічого не заробимо.

Мені важко сказати, звідки їй відомо про нормальний світ.

— Я вважаю, що працювати столяром непогано. Можна якусь хатинку собі побудувати.

— Поки ти ту хатинку побудуєш… Як чоботар без чобіт, так і столяр без хатинки. Та скільки там тої школи залишилось, пару років і все. Тобі математика добре дається, зможеш на економіку вступати чи ще кудись.

Я мовчу.