Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Вона вже знала, що в маленькому бандерольному конверті. Знала так твердо, як те, що після зими настає весна. Обережно підпечатавши його, жінка сунула руку всередину й видобула звідти срібний ланцюжок. На прилаштованому до нього подряпаному медальйоні стояло її ім’я. На другому боці медальйона дрібними літерами був вигравіюваний напис: «Якщо знайдете цю річ, то надішліть її, будь ласка, Франчесці Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, США».

На дні конверта вона знайшла Робертів срібний браслет. Він був загорнутий у тонкий шовковистий папір. Разом із браслетом у пакунку лежав маленький папірець, на якому вона колись написала:

Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть «мотилі й зірки, до мотилів подібні», то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити.

Її записка з моста Роузмен. Він зберіг її на згадку.

Аж тоді жінка усвідомила, що це була єдина річ, яку він мав від неї, єдиний доказ, що вона, Франческа, взагалі існує, коли не брати до уваги примарних образів на щораз тьмянішій плівці. Маленька записка з моста Роузмен. Вона була заплямована й зім’ята, наче її довгий час носили в гаманці.

Франческа думала, як часто він перечитував цю записку вдалині від пагорбів, що височіли коло Міддл-Рівер. Вона уявляла собі, як він тримає цей клаптик паперу перед собою і перебігає його очима під сліпою лампочкою в літаку, що прямує не знати куди; як сидить на долівці бамбукової хатини в джунглях, освітлюючи записку ліхтариком; як згортає її й ховає дощової ночі в Беллінгемі, а тоді дивиться на фотографії жінки, що схилилася на стовп огорожі літнім ранком чи виходить з-під даху критого моста в промінні призахідного сонця.

В усіх трьох коробках лежали камери з об’єктивами. Вони рясніли щербинами та подряпинами. Покрутивши одну з камер у руках, Франческа помітила на накладці видошукача напис «Нікон». Ліворуч, трохи вище від назви фірми, видніла літера «Ф». Це була та сама камера, яку вона передала йому на Кедровому мосту.

Нарешті Франческа підпечатала листа. Він був написаний розгонистими літерами на канцелярському папері й датований шістнадцятим серпня тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.

Люба Франческо!

Сподіваюся, цей лист дійде до тебе. Не знаю, коли ти його прочитаєш. Мабуть, уже після того, як я піду з життя. Тепер мені шістдесят п’ять, і сьогодні минає тринадцять років від того дня, як я зустрів тебе, під’їхавши до твого будинку, щоб розпитати дорогу.

Іду в заклад, що ця посилка не завдасть тобі ніякого клопоту. Просто мені нестерпна була сама думка, що мої камери опиняться в магазині на полиці серед уживаних речей або в чужих руках. На той час, коли ти їх отримаєш, вони матимуть зовсім кепський вигляд. Але мені більше нема кому їх залишити. Пробач, що наражаю тебе на небезпеку, надсилаючи їх тобі.

З тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року я майже весь час був у дорозі. Просто хотів бодай трохи притлумити в душі спокусу зателефонувати тобі чи приїхати по тебе – спокусу, яку я відчував усе життя. Я брав будь-які замовлення на роботу за океаном. Траплялися моменти, і дуже часто, коли я казав собі: «Хай йому біс! Я їду в Айову до Вінтерсета і за всяку ціну заберу Франческу з собою».

Однак я пам’ятаю твої слова і поважаю твої почуття. Можливо, ти мала рацію. Важко сказати. Лише одне я знаю напевно: поїхати від тебе тієї спекотної п’ятниці було найважчим з усього, що мені доводилося робити в житті. Правду кажучи, я маю великий сумнів, що комусь випадали більші труднощі.

Я покинув «Нейшенел джіоґрафік» тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року й присвятив решту життя вільній праці на себе. Де можна, беру невеличкі замовлення на фотографування місцевих чи регіональних об’єктів, від’їжджаючи з дому лише на кілька днів. З грошима, звичайно, стало сутужніше, проте я перемагаюся. Зрештою, як і завжди перемагався.

Працюю я здебільшого в районі затоки П’юджет-Саунд. Мені тут подобається. Здається, що на старості людину пориває до води.

О, я тепер маю собаку – золотистого ретривера. Я кличу його Гайвеєм. Він майже весь час подорожує зі мною, вистромивши голову з вікна, – виглядає пейзажі для гарних знімків.

Тисяча дев’ятсот сімдесят другого року я впав зі скелі в штаті Мен, у Національному парку «Акадія», і зламав щиколотку. Поки я летів, з моєї шиї спорснув ланцюжок з медальйоном і розірвався. На щастя, і ланцюжок, і медальйон приземлилися неподалік від мене. Я знайшов їх і віддав полагодити ювелірові.

Я живу так, наче на моєму серці пил. Це найточніший вислів, що його я можу дібрати. До тебе в моєму житті було чимало жінок, але після тебе – жодної. Я не складав ніякої безшлюбної обітниці. Просто вони мене не цікавлять.

Якось у Канаді мені трапився гусак, чию подругу застрелили мисливці. Ти ж знаєш, що ці птахи паруються на все життя. Гусак цілими днями кружляв над ставком, відлітав кудись і знову повертався. Коли я востаннє бачив його, він плавав сам-один серед дикого рису, невтомно шукаючи своєї подруги. Можливо, ця аналогія занадто очевидна, щоб догодити літературним смакам, проте якнайкраще відбиває нинішній стан моєї душі.

Туманними ранками і днями, коли сонце віддзеркалюється в наших північно-західних водах, я намагаюся уявити, де ти і що ти робиш тієї самої миті. Нічого, мабуть, неймовірного – виходиш на город, сидиш на гойдалці в себе на ґанку, стоїш біля раковини в кухні. Десь так.

Я пам’ятаю все. Яка ти на запах, на смак – наче саме літо. Дотик твоєї шкіри до моєї і твій шепіт, коли ми любилися.

У Роберта Пенна Воррена [11] є така фраза: «Світ, що його, здається, покинув Господь». Непогано. Дуже близько до того, як я часом почуваюся. Та я не можу існувати так усе життя. Коли ці почуття стають занадто сильними, я навантажую все на Гаррі і просто їду кудись разом з Гайвеєм на кілька днів.

Я не люблю жаліти себе. Не маю такої звички. Але я вдячний долі за те, що принаймні зустрів тебе. Ми могли промайнути одне повз одного, наче часточки космічного пилу.

Бог чи ще якась вища сила судила так, що великі системи рівноваги й порядку не визнають земного часу. Для Всесвіту чотири дні – те саме, що