Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

року вона більше ніколи не бачила Роберта на сторінках журналу. Не було його імені й серед авторів статей. Вона ретельно переглядала кожний номер, однак нічого не знаходила. Того року йому мало виповнитися шістдесят два.

Коли тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року помер Річард і діти після похорону роз’їхалися по своїх домівках, вона вперше подумала про те, щоб зателефонувати Робертові Кінкейду. Їй минув п’ятдесят дев’ятий рік. Отже, йому вже шістдесят шість. Вони ще мали час, дарма що втрачено чотирнадцять років. Цілий тиждень Франческа важко розмірковувала над цим, а потім дістала Робертового листа, глянула на номер, надрукований угорі, і рушила до телефона.

Коли вона почула довгі сигнали, серце в неї мало не зупинилося. На тому кінці відповіли, і Франческа ледь не поклала слухавку. Жіночий голос промовив:

– Страхова компанія Мак-Ґреґора.

Вона занепала духом, а проте змусила себе заговорити й спитала, чи той номер набрала. Так, усе правильно. Подякувавши секретарці, вона повісила слухавку.

Франческа спробувала зателефонувати до довідкового бюро Беллінгема в штаті Вашингтон, однак там їй нічим не змогли зарадити. Тоді вона зателефонувала до Сієтла. Те саме. Потім – до філій Торгової палати в обох містах. Цікавилася, чи можуть вони перевірити інформацію в міських телефонних книжках. Перевірили, проте Роберта Кінкейда серед абонентів не було. «Зрештою, він може бути хоч де», – подумала вона.

Франческа згадала про журнал. Роберт радив зателефонувати туди. Секретарка в редакції була дуже чемна, але новенька. Вона запропонувала Франчесці свою допомогу й узялася шукати того, хто міг би щось повідомити. Третя спроба була вдала. Франческу з’єднали з помічником редактора, що працював у журналі двадцять років. Вона запитала про Роберта Кінкейда.

Звичайно ж, помічник редактора пам’ятав його:

– Намагаєтеся знайти його, еге ж? Був такий фотограф. Справжній чортяка, даруйте мені на слові. Дуже впертий, у доброму розумінні цього слова, і незгідливий. Він творив мистецтво заради мистецтва, а це не надто відповідає читацьким смакам. Нашій аудиторії подобаються гарні, майстерно зроблені картинки, однак без пристрасті. Ми завжди казали, що Кінкейд трохи дивний. Ніхто з нас близько не знав його. Але він справжній ас. Його можна було відрядити хоч куди, і він завжди все робив як слід, дарма що здебільшого не погоджувався з думкою редакторів. Де він тепер? Поки ми розмовляємо, я переглянув теки. Він пішов з журналу тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. Адреса й телефонний номер у мене записані такі…

І він зачитав ту саму інформацію, яку Франческа вже мала. Відтоді вона припинила пошуки, головно через страх перед тим, про що могла дізнатися.

Життя потекло далі. Вона дозволяла собі думати про Роберта Кінкейда дедалі частіше. Франческа й досі добре вміла керувати машиною. Кілька разів на рік вона їздила до Де-Мойна, щоб пообідати в тому ресторані, куди він її водив. Під час однієї такої подорожі вона купила грубий зошит у шкіряній палітурці. Акуратними літерами вона почала туди записувати історію свого кохання та спогади про Роберта, не обминаючи жодної подробиці. Їй знадобилися ще два такі зошити, перш ніж вона вдовольнилася зі своєї оповіді.

Вінтерсет змінювався. У місті тепер активно діяла гільдія митців, куди входили переважно жінки. Уже кілька років поспіль там обговорювали можливість реставрації старих мостів. Завзята молодь зводила будинки на пагорбах. Звичаї стали вільнішими, і на чоловіків уже не дивилися кривим оком через довге волосся, хоч сандалії на них усе ще траплялися дуже рідко. Та й поетів бракувало.

Вона цілком віддалилася від товариства, якщо не брати до уваги кількох подруг. Сусіди помітили її відлюдькуватість, як і те, що вона частенько навідується до моста Роузмен, іноді – до Кедрового. «Старі люди мають свої примхи», – казали всі в один голос.

Другого лютого тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року до її воріт підкотила вантажівка служби «Юнайтед парсел сервіс».[10] Франческа не пригадувала, щоб замовляла щось поштою. Здивувавшись, вона розписалася за посилку і глянула на адресу: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, 50273». Зворотна адреса належала юридичній фірмі в Сієтлі.

Посилка була дбайливо завинута й застрахована. Франческа віднесла її в кухню, на стіл, і обережно розгорнула. Всередині було три коробки, надійно перекладені пінопластом. До однієї з них клейкою стрічкою був прикріплений бандерольний конверт. Другий конверт, фірмовий, був приклеєний до іншої коробки. На ньому теж була вказана її адреса і зворотна адреса фірми.

Франческа відірвала клейку стрічку від фірмового конверта і схвильовано розпечатала його.

25 січня 1982 року

Місіс Франчесці Джонсон

Поштова філія № 2

Вінтерсет, Айова, 50273

Шановна місіс Джонсон!

Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…

Франческа поклала листа на стіл. Повіви вітру розмітали сніг із зимових полів, зносячи кукурудзяне лушпиння зі стерні до дротяної огорожі. Вона ще раз прочитала слова.

Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…

– О, Роберте… Роберте… ні! – промовила вона тихо й похитала головою.

Минула година, перш ніж Франческа опанувала себе і стала читати далі. Прямолінійність юридичної мови та сувора чіткість формулювань дратували її.

Ми розпорядники…

Слова адвоката, який виконує свій обов’язок перед клієнтом.

Але де, де в цих словах сила чарівного леопарда, що прилетів на хвості комети? Де той шаман, який гарячої серпневої днини розшукував міст Роузмен? І де той чоловік, що стояв на підніжку пікапа на ім’я Гаррі й озирався на неї, коли вона сиділа посеред куряви коло воріт айовської ферми?

Цей лист мав бути написаний на тисячі сторінках і сповіщати про те, що всохла ціла гілка еволюційного дерева, про втрату первісної свободи, про ковбоїв, які прориваються крізь огорожі, наче кукурудзяне лушпиння в зимову хуртовину.

Його єдиний заповіт складено восьмого липня тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Інструкції щодо предметів, доданих до цього листа, однозначні й незаперечні. У разі, якби Вас не вдалося знайти, всі матеріали мали б бути знищені.

У пакеті з написом «Лист» Ви знайдете повідомлення, що його містер Кінкейд залишив для вас тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Клієнт запечатав його в конверт, який дотепер залишається неторканим.

Останки покійного містера Кінкейда були кремовані. На його вимогу пам’ятну плиту ніде не встановлено. Попіл, також з його волі, наш працівник розвіяв неподалік від Вашого будинку. Це місце, гадаю, зветься міст Роузмен.

Якщо ми можемо бути Вам корисними, то, не вагаючись, сконтактуйтеся з нами.

Щиро Ваш, Аллен Б. Квіппен, адвокат

Франческа звела дух, ще раз