Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

— Так тут Ульманів чи не півсела… Було. А зараз — самі бачите. Хоча б кілька дворів було заселено не здичавілими собаками.

— Мені потрібна родина Франца Ульмана.

Микола говорив трохи поспішно, аби не втратити волосінь приязні, що виникла між співрозмовниками — тоненьку, як осіннє павутиння. А десь на споді свідомості вже зріла впевненість, що це саме родина Франца.

Емма між тим не поспішала викриватися:

— Хто саме? Франців в селі теж було немало.

Микола відповів, майже напевно знаючи відповідь:

— Вольдемар… Фріда… Емма… Софія… — Помовчав. — Як є хто живий.

Емма спитала — різко, з надривом:

— Ви від нього? Що з ним? Що з Францом? Він живий?

— Ні. — Помовчав. — Мені шкода. А ви — хто?

— Я Емма. Єдина з родини, що вижила. Тільки для чого? Для кого? Вся рідня загинула. Софійка загинула у мене на очах. Ще в 1941-му. А батьки… — Важко зітхнула. — Їх в Німеччину забрали. А не так давно я отримала листа: їдемо! Додому їдемо.

Емма відвернулася і змахнула сльозу.

— Тільки додому вони не потрапили. Ще на вокзалі їх арештували, відправили в фільтраційний табір.

— То, може й повернуться. З табору теж повертаються.

— Та яке там! Ні, не повернуться. Їх відразу розстріляли. НКВС-ники розстріляли. Як зрадників… Була бодай маленька надія побачити брата — і та не здійснилась.

— Та хіба молода дівчина живе тільки мрією побачити свою родину?

Емма відповіла сумно:

— Ви про що? Як про одруження, то це не про мене. На нас, німців, дивляться як на фашистів. Вночі виходити боюсь — хтось не втримається і заб’є. Так це свої ж. А чужі й поготів. — Знову помовчала. — А ви де стрілися з Францем? Як він помер?

— Це двома словами не розповіси. Може, хоч на трішки в хату зайду?

Емма бодай трохи пожвавішала:

— Заходьте. Тільки хати немає — стіни одні. Бомба влучила. Живу у підвалі.

Вона підійшла до паркану, відчинила хвіртку й на крок відступила. Запрошувала війти.

Спочатку Микола вирішив залишитись на день-два. Аби встигнути розповісти що знав про Франца. Потім цей термін подовжився, доки він мав переробити сяку-таку чоловічу роботу.

І от приводів залишатися й надалі вже не залишилося. А від’їжджати не хотілося. І запрошення залишитися він не дочекався.

Микола несамовито рубав дрова, наче хотів на них вимістити безсилу злість на себе через те, що за цей час так і не знайшов підхід до хазяйки.

Емма вийшла з хати. Вихлюпнула брудну воду з цеберка. Сказала безбарвно:

— Припиняй. Я вже накрила. Ходімо їсти.

Микола накинув сорочку на спітнілий тулуб. Зайшов до хати. Глянув на стелю — стріху він залатав, тож тепер можна було жити в самій хаті. В стіні біля дверей понабивав цвяхи. Тепер на одному висіла його торба, на іншому — куртка, ще з табору. Тільки старанно полатана і випрана.

На столі була небагата страва, що там було в той час у селян.

Микола сів за стіл, почав їсти. За роботою, звісно, зголоднів. Емма сіла поряд, але до їжі навіть не торкнулася.

— Чом не їси? — спитав Микола з повним ротом.

— Та хай потім, як вже сама залишусь.

— Не дочекаєшся, як піду?

Емма промовчала, наче й не чула.

Микола доїв останній кусень, підвівся. Попрямував до дверей.

— Ну, що ж. Прощавай. Подаси мої речі?

Емма зняла з цвяхів торбу і куртку. Але замість подати притиснула до себе, обличчям занурилася в тканину. А потім поклала речі Миколи на своє ліжко.

Микола, з острахом, чи вірно він зрозумів дії Емми, несміливо запитав:

— То я можу залишитись?

Емма ледь помітно хитнула головою.

— То чого ж ти весь цей час мовчала?! Всю душу з мене висотала!

Емма відповіла запально:

— Я стільки набідувалася через те, що німкеня. Не хотіла, аби й тебе спецпризначенці переслідували за знайомство зі мною. Не хотіла брати гріх на душу!

Микола взяв кохану на руки, міцно обійняв і почав цілувати. Цілував спрагло, відчайдушно. З усією жагою довго стримуваного бажання.

— Теж мені, гріх! — прошепотів, на мить відірвавшись від її уст.

А потім скинув речі на підлогу і поклав Емму на ліжко.

Чи доводилося вам бувати на згарищі, а потім повернуться туди ж після кількох місяців? Молода соковита трава позатягувала чорні лисини, зухвалий чагарник обігнав у зрості невеликі деревця, а обгорілі гілки оплела польова берізка і випустила величезні яскраві квіти, гостинно приваблюючи комах. А ще через деякий час згарище вже важко буде знайти.

Щось подібне відбулося й із Степовим. Війна забулася. Голод скінчився. Хто вижив, той вижив.

Уряд зметикував, що самі собою спустошені землі не відродяться, тож чи то примусом, чи то обіцянками до Степового наїхало багацько переселенців із західної та центральної України. Балакучі і працьовиті, вони швидко заприятелювали з місцевими. Охоче вчилися у них, та й самі дещо вміли.

Якось весною чи не всім селом ходили до одної хати дивитися на диво — попід парканом одна хазяєчка з Чернігова понавирощувала тюльпанів. Краса! Такого ще тут не бачили. А у других хазяїв зацвіла вишня. А треті почали розводити виноград.

Чи не щастя? Може ж негаразди скінчилися врешті решт?

Тільки селяни завжди під Богом ходять.

Якось вночі почалася така гроза, що навіть самі літні такої не пам’ятають.

Нічна гроза — вона найнебезпечніша. Доки прокинуться, доки зрозуміють що до чого, поки встигнуть худобу з двору прибрати…

Ото так