Леся Романчук - Місто карликів

центр, сподобалася обом. Орест уже почав розробляти якісь наукові плани, робити замовлення на нову техніку. Відчув себе майбутнім господарем клініки. Він погодиться на цю роботу, внутрішньо відчувала Софія.

Не до речі, зовсім не до речі оця дивна хвороба. Справді дивна! Адже вона цілком нормально почувається — тільки очі блищать і щоки червоні, а так — нічого, все гаразд. Сором вилежуватися отут, у чужій хаті.

Оце воно, те слово — у чужій хаті. Вона почувалася як у чужій хаті. Хоч тут народився і виріс Орест, хоч господар цієї оселі називав її ніжно і щиро донею, хоч сама вона почувалася йому дочкою. Але дім був чужим. Гарний, шляхетний старовинний будинок, він їй дуже подобався, тут усе було так, як зробила б вона сама, плануючи і будуючи. Але відчуття чужорідності не зникало. І вона знала чому.

Одягнула домашній костюм, зійшла вниз. Сходи, хоч і не круті, але таки сходи, важко, мабуть, батькові підійматися ними щоразу. Навіть добре, що вони оселилися тепер унизу, там досить кімнат для двох людей.

На кухні панувало пожвавлення — мабуть, готують сніданок, — здогадалася Софія і знову їй стало ніяково — розляглася, господиня така-сяка!

Втім, до сніданку ще не дійшло — Орест разом із батьком, засукавши рукави, активно узялися до миття посуду, ціла гора якого залишилася у раковині та на столі після вчорашнього прийняття.

— Що ви робите, хлопці! Давайте я! — Софія хотіла відібрати в Романа Тарасовича тарілку.

— Навіщо? Це моя нормальна робота, мити посуд, що тут такого? Ти краще лягай, тобі не можна! Геть звідси, кому я сказав! — гримнув майже серйозно батько. — Поки температура не спаде — до ліжка!

— Але ж я цілком добре почуваюся, нічого не болить, навіть слабкості немає! Ну, не відчуваю я цієї температури! Як вам іще пояснити!

— Я тобі поясню! Та що ж це таке, геть відбилася від рук невісточка! Оресте, хоч ти навчи її послуху! От вона у мене зараз отримає, от я її зараз… відлупцюю! — і жартома удав, що шукає пасок.

— Ну татку, котику, не треба… Я зараз картопельки почищу. М’ясо у нас іще є, правда? — зазирнула до великої чавунної каструлі.

— Я тобі почищу! До ліжка! До ліжка, бо понесу!

— Ой, куди мокрими руками! — ледве ухилилася від ляпанця по попі невісточка.

Рипнули двері.

— Оооооох, оооооох, я вмираю — а їм веселощі… Звичайно, так завжди… Хоч води б хто подав… — до одвірка немічно притулилася, майже сповзаючи униз, Віолетта Ігорівна. Нечесана, в халаті, але не бліда, млява, але цілком здорова на вигляд. — Ооооох, оооооох…

Це довге «оооооооооох» із характерним горловим стогоном, яке зазвичай супроводжувало кожен крок цієї жінки, відбило свою літеру О на стінах і вікнах, яким, мабуть, доводилося вислуховувати ці ноти, такі набридливі в своїй одноманітності, щодня, з приводу і без.

Орест не стримався, гримнув тарілкою до столу, ледве не скоротивши кількість предметів у дорогому сервізі ще на один.

Налив води у склянку, подав.

— Що це? — зітхання, неглибоке, уривчасте, поривалося стати останнім. Рука, на диво молода, з пещеною шкірою і добре доглянутими нігтями, свіженьким манікюром, ледве тримала склянку. Якби не тонке чеське скло, якого все-таки було жаль, — склянці прямий шлях на підлогу.

— Вода, — якби не лікарський досвід і не витримка хірурга, голос Ореста зрадив би почуття, які підняли б стовпчик ртуті у термометрі поза всі можливі позначки.

— Я бачу, що не смола поки що. З-під крана?

— Мінеральна.

Голос Ореста став на тон нижчим.

— Мінеральна? Звідки у нас мінеральна?

— Я привіз цілу упаковку, — знизив іще тональність, перейшовши на хроматичну гаму, голос, який ще тримався у рамках чинного законодавства.

— А чому без бульбашок? Вона справді мінеральна? — таким тоном баба Яга кликала Телесика.

Під стелею кухні прошелестіли крила гусей, які мали б когось узяти на крилята — сина чи мачуху.

— Вона справді мінеральна, але тепер таку випускають — без газу…

— А я не питиму без газу! Це все одно, що вода з-під крана!

— Гаразд, я наллю газованої.

Жестом факіра Орест розтяв пластикову упаковку газованої води. Відкрутив корок, випустивши газ зі звуком, наче злітає реактивний літак, підніс пляшку на рівень очей і налив воду. Кожна бульбашка виграла всіма барвами діамантово і кришталево у щойно вимитій і витертій до блиску склянці.

Аж тепер Софія зрозуміла, чому він завантажив багажник усім цим і на її запитання відповідав: «Згодиться в господарстві!».

— Ну, тепер добре?

— Я… Мені… Я не хочу води! З таким концертом наливай воду… комусь іншому! А я піду! Мені погано!

Це «мені погано!» виглядало фразою актриси провінційного театру — так само пафосно і так само фальшиво.

Софія не знала, як реагувати. Оце так ранок. Якщо ранкові спектаклі у цьому театрі однієї актриси такі емоційно насичені, то якою ж обіцяє бути вечірня вистава?

І це на порожньому місці. Такі штучки колись називалися провокацією. Та й тепер, видно, не втратили актуальності.

Ну, просто буря в склянці води. Чи просто «Склянка води»! Ото б сюди Аллу Демидову, Кирила Лаврова… Та й