Леся Романчук - Місто карликів

кімнати і одну маленьку, зате з балконом. Ця велика спальня — колишня їхня. Правда, нею не користувалися вже років сім — відколи батько почав відчувати серце, довелося перебратися униз, на перший поверх, у кімнату для гостей. Там значно зручніше — кухня поруч, не треба бігати сходами згори вниз сто разів на день, а вигоди — ті самі. Сходи — добрий винахід людства, мабуть, це непогано для боротьби із зайвою вагою, але хворе серце від того не поздоровшає.

— Що трапилося, доню? — Смереканичі прибігли обидва — на консиліум біля ліжка болящої, мабуть.

— Та нічого страшного! Геть-таки нічого! У вас зіпсувався термометр, ото й усього! Я чудово почуваюся, а чому так дивно поводиться ртуть — це її проблеми.

— Ні, це наші проблеми! Тридцять дев’ять і три… Це дуже серйозно! — Роман Тарасович зморщив лоба і став таким подібним на сина! — Оресте, негайно — чай з калиною! Холодний рушник на голову і грілку до ніг. І таблетку аспірину.

І доктор медицини, майбутній професор Смереканич-молодший так чемно побіг виконувати батьків наказ, що за ним аж закурилося.

Смереканич-старший підняв важку пухову ковдру:

— Ну, я так і знав, ніжки холодні, мов у жабки. А пульс — як телячий хвостик… Отак воно, не слухатися старших!

— Кого? Кого це я вже не послухалася? — із зацікавленням кліпала очима новоспечена невістка. — Я ж — утілення послуху!

— Чоловіка не послухалася! Казав Орест зачинити вікно в машині, казав, що відчиненого люка цілком досить? Казав! А хто його слухав? От і протягнуло. Хіба ж так можна?

Поки Смереканич-старший вичитував їй, як нерозумній дитині, Смереканич-молодший уже встиг дивним дивом принести з кухні тацю з усім необхідним. Софія чомусь із величезним задоволенням слухала, як її сповідають. Їй страшенно подобалося почуватися нерозумною дитиною, якій тато дає прочухана. Ніжно, справді по-батьківському, але вичитує. І стільки турботи, стільки піклування в його голосі, стільки непідробного хвилювання… Не пригадувала, чи рідний батько колись розмовляв із нею так. Мабуть, ні. Інший характер, інший голос. Та й професія лікаря, мабуть, вчить спілкуватися з людьми інакше. Втім — ні. Якщо добра немає в душі — професія не допоможе. А батько Ореста був самим утіленням доброти, людяності, якогось всезагального розуміння і прощення. Їм доводилося спілкуватися не так часто, як хотілося б, але ці дні завжди ставали для Софії ванною із цілющих трав, де купалася душа. Його можна було слухати годинами, слухати не перебиваючи, вбирати кожне слово, про що б не йшлося — про медицину, літературу, історію — Роман Тарасович умів повідомити щось досі незнане, а як ішлося про політику — начувайтеся, улюблена тема всіх чоловіків його віку фарбувалася у такі цікаві барви! От кому б стати політологом! Такий аналіз подій — минулих, теперішніх та прогноз майбутніх — оце вам голова людини з багатющим досвідом і непересічним інтелектом!

Правда, таку ванну добра і мудрості вдавалося приймати лише за умови, коли батько приїздив сам, без пані Віолетти. Отоді вони з Орестом розкошували! Слухали дивовижні, майже неймовірні історії з батькового минулого. Як боролися хлопці з окупантами — обох кольорів, і чорного, і червоного, як переховувалися після війни у криївках, у печерах на Щастигорі. Про навчання у медшколі, про те, як ходив до лісу чи до печер допомагати пораненим. І про ту страшну ніч… І про суд, і про вирок, і про роки на страшній холодній Колимі.

Батько мало розповідав про маму — вони з Орестом обминали ці важкі спогади. Лише кількома словами тато проговорився про те, що мама Орислава також пройшла через сталінські тюрми, через найстрашніші з них. Розповідав, як зустрілися вони на тій страшній, смертельній Півночі, як рятував кохану Орисю від смерті… На щастя, вже минув п’ятдесят третій, і смерть однієї людини обернулася життям для сотень тисяч. Як звільнився, як вступив до інституту. Як перевівся у новостворений Прикарпатський медичний. Про якусь загадкову жінку — вони з Орестом перезиралися, знала кицька, чиє сало з’їла, згадуючи про її незрозумілу роль і у порятунку юного Романка від енкаведистів, і в незбагненно м’якому для ворога народу вироку, й особливо у вступі до інституту — от що видавалося абсолютно неможливим! Роки роботи лікарем у рідному місті, дивовижні випадки з життя… Скарб, просто скарбниця нашої історії — голова у срібній короні сивого досвіду.

— Ну, як воно, дитино? Горло не болить?

— Та нічого, нічого у мене не болить, я чудово почуваюся! Оресте, ну, ти ж знаєш, якщо у мене температура хоч на дві десятих понад тридцять сім — я вмираю, наче лебідь Сен-Санса в білих тапочках! А якби справді тридцять дев’ять і три — мені вже не лікаря, а священика кликати треба! Тут щось не так!

— Все так. От лише тридцять дев’ять і шість уже тепер, — зітхнув Смереканич-старший над поділкою термометра.

— Він у вас зіпсувався!

— Це інший. Обидва зіпсуватися не можуть. І голова у тебе як вуглинка, руки у мене поки що теж не зіпсувалися. Оресте, давай якийсь із тих твоїх новомодних пакетиків, — зітхнув батько, він не дуже любив оті пакетики з пахнючими шипучками, які знижували температуру і містили хтозна-скільки всіляких невідомих і, мабуть, шкідливих компонентів. Але вибирати не доводилося.

Софія чемно випила гарячий напій. Іншим разом вона б насолоджувалася цією загальною стривоженістю, цим виразом занепокоєння її здоров’ям, таким однаковим на обох рідних обличчях! Але сьогодні не той день! Потрібно розпакувати речі, влаштуватися, спробувати оглянути нове місце, де доведеться жити й працювати.

Цього року Великдень та травневі свята випали так, що утворилися майже десятиденні канікули. Орестові вдалося звільнитися з роботи на цілий тиждень! Звісно, перед тим, як прийняти таке відповідальне рішення, треба добре роздивитися — де працюватимеш, де житимеш.

Лікарня, кардіологічний