Леся Романчук - Місто карликів

сон не відпускав. Вона знала — сон, сниться, несправжнє, щойно крикне півень — впаде завіса. Казка. Звичайнісінька казка.

Їй часто доводилося літати уві сні — навіть тепер. Кажуть, якщо літаєш — ростеш. Неправда. Якби вона підростала бодай на сантиметр щоразу, коли снилося оте вільне ширяння небом, то всі баскетбольні команди побилися б, пропонуючи контракти, а Гінесова книга записала б один недосяжний рекорд і дала собі спокій на років сто наперед.

Останнім часом оте літання стало камерним. Не на тему тюрми, просто літати доводилося у замкненому просторі — у лікарні, у великому, подібному на палац, будинку. Але цієї ночі її винесло на вільний простір. Гора. І вона знала ім’я гори. Пологий зелений схил, потім трішки крутіше, там уже менше трави, більше дрібного каміння — і аж до вершини, зрізаної, наче верхівка апельсина.

Так легко літати, так легко зазирнути туди, де мешкає Він. Де підморгує і посміхається. І навіть шепоче.

Їй не потрібна мітла, вона залюбки літає просто силою духу. Це ж так просто — глибоко вдихнув, підняв руки — і вгору! Потрібно тільки розгортати перед собою повітря, так, наче пливеш. І змінювати напрям. А якщо хочеш повисіти на одному місці, роздивитися уважненько щось особливе, це дуже легко — треба лише спертися обома руками на повітря — і не рухатися. Бо тоді попливеш.

Роздивитися, що ж отам, усередині. Поглянути йому в обличчя. Брехня, що там — лише око, одне чи два. Там — майже обличчя. Очі. Красиві, глибокі, трішки червоні, як буває, коли довго не спиш. Рот. Вуста… Червоні, вогненно-червоні… Він ворушить ними, посміхається і щось вимовляє… Як жарко… Такий гарячий подих… Обпалює… Звісно, це ж подих звідти… Ні, дурниці, цього всього не існує… Але ж так хочеться дивитися, дивитися, дивитися в ці очі, слухати цей шепіт вогню, гріти об нього руки. Навіть обпікаючи.

Вона не вловила того моменту, коли вуста почали наближатися. Чому? Що сталося? Це ж вона, вона сама простягла руки! Вона летить йому назустріч, туди, у вогонь… Який він лагідний, який ніжно-сонячний, який не пекуче-теплий… Як близько він, як ніжно кличе… Щось тріщить довкола голови… Це горить волосся… Якими яскраво-червоними стали руки — це горять пальці… Він кличе її… Він… він просить… Іду, я іду…

— Та що ж це з тобою, сонечко! Ти кричиш — і добудитися неможливо! — любий, рідний голос пробився крізь завісу вогню, повіяв свіжо й прохолодно. — Ну, що ти, не треба, заспокойся…

Руки колисали, обіймали, рятували…

Не одразу прийшла до тями…

— Де ми? Що це?

— Спокійно, мала, ми вдома, я тут, нічого не трапилося, це просто поганий сон…

— Що це? — Софія обвела поглядом незнайому кімнату.

Дзеркало навпроти ліжка. Вікно. Просто у вікно зазирає щаслива гора їхнього міста. Промінь сонця, власне, тугий пучок променів по-літньому бив крізь віконне скло у скло дзеркальне і, відбиваючись, обливав світлом і вогнем. Дзеркало… Із дзеркала дивилася на неї жінка з очима, повними моря. І вогню. Пригладила волосся — наче ціле. Глянула на руки — якби не вишневий лак на нігтях, то нічого б червоного… Але все було так по-справжньому.

— Все гаразд, серденько.

Його руки вміли вколисати, заспокоїти і немовля, і її, жінку, що пізнала чи не всі печалі світу.

— Ну, що снилося? Кажуть: на новом месте приснись жених невесте! Приснився? Сподіваюсь, це був я?

— Ти? Звісно, ти. Хто ж іще…

Софія почала пригадувати сон — і не могла. А чого вона хотіла — глянула в дзеркало, а це найпевніший спосіб одразу забути все, що приверзлося.

«Приснись жених невесте…»

А він наче і приснився… Тільки хто ж це був?

Чомусь так жарко…

— Оресте, це в кімнаті така спека, чи в мене температура?

Вона даремно сказала це. На слово «температура» в Ореста спрацьовував рефлекс лікаря, до того ж, лікаря, який має справу з дітьми. Негайно термометр, негайно повний комплекс схвильованого тата у білому халаті — відкрий ротик, покажи горлечко, дай пульс, помацати чи не гарячий лобик.

— Ор, котусю, все гаразд…

— Оце так гаразд! Тридцять дев’ять!

— Не може бути…

Стовпчик ртуті ледве не вистрибував поза межі шкали.

— Але ж я чудово почуваюся! Це в кімнаті жарко!

— Нічого не знаю! Лежи! І ані кроку з ліжка! Ну, тепер хоч зрозуміло, в чому справа.

Коли лікар бачить очевидну причину стану пацієнта, йому одразу легшає, — є діагноз, то половина проблеми вирішена. Орест також зітхнув вільніше. Мабуть, продуло в машині. В таку перехідну пору, коли на сонці жарко, а в затінку — холодно, якраз найлегше застудитися.

Оце так… Перший день на новому місці починається якось аномально. Теж мені невісточка — ще не встигла приїхати, як вже розхворілася і розляглася отут, як пані! Орестові інакше, Орест удома, а їй доведеться звикати, влаштовуватися, прилаштовуватися до нової місії — вчитися бути невісткою.

А це навіть цікаво — отримати нарешті у повне розпорядження свекруху й переконатися у справедливості слів старої народної пісні. Чи ж то свекрухи справді отакі люті та лихі? Учора вона не встигла зрозуміти — приїхали пізно, нашвидку повечеряли та полягали спати.

Батьки віддали їм увесь другий поверх — дві великі