Леся Романчук - Місто карликів

Справді, сюди, на вулицю Коперніка, не ходили ані тролейбуси, ані автобуси. Кожен з мешканців розкішних, тепер сказали б, елітних, будинків, мав власне авто.

— А ви… Даруйте, можливо, моє запитання недоречне, я знаю, право вирішувати належить тільки вам, але я все ж спитаю: чи ви певні того, що ця жінка… що вона…

— Ой, Робі, запитання дитяче. Доречне, але дитяче. Окрім того, тобі відомо, що вибираю я, але вирішує все одно ВІН… Існує стільки вимог до кандидатки, стільки правил, стільки умов, що знайти у нашому місті потрібну жінку майже неможливо. По-перше, ім’я. На літеру А. Інакше бути не може. Потім — батько. Він неодмінно має називатися Адамом. Скільки таких жінок у Прикарпатську?

— Але ж колір волосся? Вона ж білявка!

— Фарбована, фарбована білявка. Насправді — її волосся чорне-чорнісіньке. Ноги бачив?

Робі усміхнувся! Ще б пак! Ноги — це саме те, що цікавило його в жінках у другу чергу. У першу — груди. У другу — ноги. І те, що між ними. Туди, у цю шпаринку, його погляд продирався крізь усі спідниці, колготи й інші перепони, поставлені на шляху нестримної пристрасті, яка стояла понад усіма інтересами, яка навіть заважала йому жити. Оця темна, потаємна, прихована і така жадана місцина, куди прагло все його єство сто разів на день! Дідько забирай!

— Хлопчику, не відволікайся, — усміхнулася так звично, майже звичайно пані Аріадна. Вона бачила його наскрізь, читала кожну думку. І ці думки також. Ну що ж, у кожного свої особливості. І цей шалений темперамент, яким нагородив господар за вірну службу її маленького пажа, на користь справі. — Ноги — це її ахіллесова п’ята.

— А мені подобаються…

Роберт аж облизнувся, пригадавши ці товсті, позбавлені форми, абсолютно рівні колони, що лиш трохи звужувалися донизу. Ні, скоріш не колони, а довгі-довгі конуси. І волосся на них — чорне, шовковисте, довге, майже закучерявлене… Мабуть, вгорі воно переходить у цілковиті зарості-хащі… Він вже уявляв собі коло свічок, запашну ванну, Венеру, що народжується з хвиль, себе — Атланта, себе — Амура, себе — Паріса, що приносить яблуко і крізь оті запашні, густі, кучеряві хащі дістається до заповітної печери, де схований скарб. Він уявляв себе… Себе — змія, що обвивається довкола такої живої колони…

— Робі, ти відомий своїми особливими смаками. Значить, жінці не пощастило. Її служіння виявиться ще важчим, аніж мені здавалося. Я не буду брати з тебе обіцянок, це марна річ. Ти знаєш свої функції і виконуєш їх справно. Та будь милосердним бодай на початку. Не кожна жінка може витримати спокусу. А ти знаєш, що буде, коли…

— Але ж так належить! Так передбачено! Вона мусить пройти крізь це і витримати!

— А якщо не витримає? Якщо не пройде? Якщо зламається? Що тоді буде? Хто знайде іншу?

— Я? Я не можу…

— Тобі не дозволено. У тебе — своє, тільки тобі належне. І належне тільки те, що тобі. Зрозумів?

— Я зрозумів це ще сорок років тому. І жодного разу не переступив межу, мені нічим дорікнути, моя пані.

— Сорок років… А мені ти завжди здавався хлопчиком… Скільки ж тобі зараз за людським віком? П’ятдесят? По-їхньому вже й не молодий…

— Ми живемо між ними, але не по-їхньому…

— Ти зрозумів?

— Слухаю і шаную, моя пані… Я буду настільки стриманим, наскільки зможу. Але ж все залежить від неї.

— Я підготую її. Знову ж таки, наскільки зможу… Як добре почуватися знову сильною, молодою. Хай навіть на короткий час!

Пані Аріадна пройшлася кімнатою, підняла руки. Хустка, що зігрівала її плечі, від різкого руху впала. Вона схилилася без сліду напруження, підняла хустку, помахала нею, мов прапором.

— Гаразд, зараз ти вільний. Цієї ночі я буду зайнята.

— Знову шукатимете скоріш-траву? Хочете, я куплю в супермаркеті? Або замовлю, привезуть?

— Цієї трави в супермаркеті не продають, вона росте лише на Щастигорі, і тільки в одному місці. І…

— І цвіте тільки одну ніч, і зірвати її може тільки ваша рука, і…

— От бачиш, навіщо говорити те, що ти й без мене знаєш. Мені потрібно ще кілька днів. А потім все робитиме вона.

— Ой, не знаю… — зітхнув Роберт.

— Сумніваєшся? Але ж виходу немає. Тобі важко уявити когось на моєму місці, я розумію, стільки років… Але все має свій початок і свій кінець. Ми — смертні. І це треба приймати без емоцій. Головне — інше. Забезпечити продовження безперервного. Того, що зупинитися не може. Мені було легше, я — його дочка, я з дитинства знала, до чого мене готують. Але навіть я не досконала. Одна помилка — і все, оця стрілка зрушилася з місця, — пані Аріадна показала на годинник, який вже відлічив майже півгодини. — У мене всього лише сім днів. Двічі по сім кіл обійде циферблатом маленька стрілка — і уб’є мене. Що робити потім — ти знаєш.

Робі схилив голову. Це був єдиний знак його переживань. Стрілка відлічувала секунди, складала їх у хвилини. Пересувалася циферблатом, тихенько, мелодійно цокаючи. Нешвидко, але невблаганно. Така красива. Така невинна. Така звичайна стрілка. Стріла часу…

Цей дивний