Леся Романчук - Місто карликів

Орест свою роль відіграв на 12 за п’ятибальною шкалою. Ні, такі вистави хіба за шкалою Ріхтера вимірювати.

Софія глянула на картоплину в своїх руках. Ще трохи — і горошина залишиться.

— Op… — підійшла, розправила пальчиком зморшку, яка лягала між бровами Ореста у хвилини, коли він боровся із чимось всередині.

Якісь гусенята тріпотіли крилами, запрошуючи їх обох. Ой, летіть собі, летіть самі, мій Телесик іще не натішився своєю Ягою…

— О-ор! Ти тут?

— А куди я подінуся? Все гаразд, мала… Ой, яка ти гаряча. Іди нагору, лягай і грійся. Бракувало ще ускладнень!

Вони не хотіли говорити про цю чортову воду, адже двері кімнати для гостей залишилися гостинно прочиненими — цікаво, мабуть, як відбуватиметься обговорення прем’єри. Проте запрошені глядачі та акредитовані журналісти мовчали: Софія люто чистила картоплю, Роман Тарасович так само енергійно протирав келихи і тарілки. Один лише Орест здавався спокійним і навіть посміхався із виглядом якщо не переможця, то полководця, який планує переможний реванш. Втім, у цій війні важко зрозуміти, хто кого переміг і захопив: Наполеон Москву чи Москва Наполеона.

Підвищена температура чомусь додавала Софії енергії. Ніби якась електростанція увімкнулася всередині — хотілося працювати, рухатися, діяти. У такому нападі Софія ставала небезпечною — її руки швидко-швидко виготовляли всілякі їстівні штучки. А потім їх треба було споживати.

Якось непомітно настала пора обіду.

Наче щойно приїхали, наче й снідали хвилину тому, а поки помили посуд, поки приготували обід і ще всілякої смакоти — салатиків, десертиків — Софія хотіла зробити максимум зараз, щоб хоч день не зазирати до кухні, вже й так майже вечір.

Хороший день. Їм не часто вдавалося побути з Орестом разом отак увесь день, не розлучаючись. Разом готувати, разом прибирати, разом повалятися потім біля телевізора чи з книжками по різних кутках кімнати. А кімнати у цьому старому будинку такі, що з одного кутка в інший телеграми треба надсилати. А якщо дуже хочеться, можна утекти до маленької кімнатки з балкончиком, що виходив на Щастигору і покидати карти чи кульки на компі, або повисіти на якомусь із сайтів, попліткувати з людьми, яких не бачиш.

— Ну, як тобі Прикарпатськ? — якось ніби про чуже місто, куди вони приїхали на екскурсію і завтра рушать назад додому, спитав Орест.

— А я знаю? — відправила зворотну телеграму Софія. — Ми що, бачили його? От завтра погуляємо, в університет підемо, тоді й роздивлюся.

— Завтра — вихідний, в університеті нікого не буде.

— То просто погуляємо містом.

— Це за умови, що твоя дивна температура спаде. Якщо ні — навіть не мрій виходити з дому. І жодних ні, — застеріг, побачивши, що Брестська фортеця готує кулемети до захисту недоторканності рубежів суверенності та незалежності від чоловікових рішень.

Софія перехопила шифрований погляд, і з його крапок і тире склала наказ перетворитися на взірець сумирності. Дивна температура так і не спадала. Надвечір з’явилася якась слабкість, кволість, заболіла голова — класична пісня якоїсь грипоподібної інфекції.

— Ор, ти б перебрався спати до вітальні, на диван. Ще наберешся якогось віруса, а тобі ж не можна приносити інфекцію до дитячого відділення, — пояснила.

— Знаю. Але ти в мене не так часто хворієш, щоб я дозволив якійсь застуді мордувати мою дружину без перешкод. Я залишуся з тобою, як належить — і в щасті, і в нещасті, і в здоров’ї, і особливо під час гострих респіраторних інфекцій! Присягався. Ну, ти знаєш… — Орест усупереч запереченням Софії таки сів поряд і поклав прохолодну долоню на її лоб. — Можна не вмикати опалення — вогонь вогнем. Давай-но чаю вип’ємо. Лікарі кажуть, хворим на вірусні інфекції потрібно багато пити.

— А може, не треба? За чаєм треба йти на кухню, а там…

— А там Віола? Ти це хотіла сказати?

— Ні, ні…

— Не хитруй, у тебе не виходить. Якби ти могла почервоніти більше, то зробила б це. Говорити неправду негарно. Такі великі дівчатка мали б уже знати.

— Орку, але ж вона… Я тепер розумію, як тобі було тут усі ці роки.

— Ти хочеш сказати, що розумієш, чому батько відправив єдиного сина вчитися світ за очі? Це я сам, тільки сам…

— Мій любий хлопчику, я сама чудово розумію — все у житті ти вирішуєш сам. Тільки сам. Якби ти брав до уваги ще чиїсь думки, ми б ніколи не одружилися.

— Ми б ніколи не були разом, якби я брав до уваги насамперед твою думку. Та відколи зрозумів, що повинен брати відповідальність на себе, вирішувати сам і робити все для твоєї ж користі сам, здається, твоє життя дещо покращилося. Чи не так? Бо якби чоловіки дослухалися думки своїх дружин, то й досі висіли б на гілках, зачепившись хвостами…

— І тепер дехто продовжує. Але не в кожного довжини хвоста вистачає.

Орест пропустив повз вуха марення перегрітого мозку. Його пальці легко масували дружині скроні і від цього голова потроху ставала світлішою, якась пелена, викликана, безперечно, перегрівом мозку, відступала. Софія поклала голову чоловікові на коліна і лежала собі мовчки, релаксуючи і наслухаючи нечутну музику тієї невидимої струни, що пов’язала їх так давно і бриніла від кожного дотику й досі.

Розділ VIII

Ну от і