Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

нивами, леч требують, би завше орано.

(Іван Величковський, ? — 1701, священик з Полтави)

***

Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої — Вже більше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тільки що марить... А раз зустрінеш ненароком — Навіки долю озарить! (Павло Грабовський, 1864 — 1902, помер у засланні в Тобольську)

***

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі. (Ліна Костенко)

Можливості нашої мови безмежні.Те, про що думав на свободі у Римі Рафаель Санті, пишучи свою заповітну Мадонну, через триста тридцять літ найточніше висловив у неволі в укріпленні Раїм українською мовою Тарас Шевченко:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері Святої, Що в мир наш Бога принесла...

Філологи розрізняють такі функції мови: комунікативна, експресивна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична, демонстративна... Наша мова має ще й великі лікувальні властивості. «Лікує слово, трави, ніж» — каже Авіценна. Іван Франко:

Якби ти знав, як много важить слово, Одно сердечне, теплеє слівце! Глибокі рани серця як чудово Вигоює — якби ти знав оце!

...Коли втомитесь від буденних марнот і вам стане тривожно на душі, не йдіть ні до психотерапевта, ані до парапсихолога, — читайте Шевченків «Садок вишневий коло хати» або ж «Гірські вершини» Гете у перекладі Тереня Масенка:

Ген на верховини Темна ніч лягла; Лагідні долини Вкрила свіжа мла; Не курять дороги, Листя не тремтить... Зможеш від тривоги Скоро й ти спочить!

А ось музика українського «Літнього ранку» Миколи Вінграновського:

Джмелі спросоння — буц! — лобами! Попадали, ревуть в траві. І задзвонили над джмелями Дзвінки-дзвіночки лісові. Повільне сонце на тумані До проса випливло з води, Де на пташинім щебетанні Тинявся малиновий дим. Лиш сонях спав, хоча й не мусив, І ось за те, аби він знав, Важкий ячмінь медовим вусом Бджолу за лапку лоскотав...

Пантелеймон Куліш у «Чорній раді» пише про кобзаря: «І ще до того знав він лічити деякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужим, а може і своїми піснями, бо в нього пісня лилась як чари, що слухає чоловік і не наслухається».

Щойно ви прочитали «Гірські вершини» Гете українською мовою. А ось рядки з його «Фауста», перекладені Миколою Лукашем:

А що роки у серці визрівало, В довершене творіння вироста. Примарний блиск живе одну хвилину, Правдивому нема в віках загину. І, яку перший день творіння, Прекрасні всі діла Творця.