Джо Хілл - Пожежник

не стала завдавати собі з ним клопоту. Не було сенсу. То був замок-защіпка, і він легко його виб’є. Вона навіть не була певна, чи зачиняться двері з відірваним кулею одвірком.

Гарпер схопила дерев’яний стілець зліва від дверей і повалила його додолу, щоб створити бодай якусь перепону. Її саквояж із набитим під «Портативною мамою» одягом лежав під ліжком. Ухопивши його за шкіряні ручки, вона рушила до вікна, яке виходило на задвірок. Клацнула замком і підняла його. За її спиною з глухим скрипом тріснув стілець.

Пагорб за будинком круто спускався донизу, довгий схил вів до дерев. Якщо дивитися з фасаду, могло здатися, що спальня на першому поверсі, та якщо обійти будинок, то ставало зрозуміло, що насправді це другий поверх: під ним був підвал з виходом. Від вікна спальні донизу — п’ятнадцять футів падіння в темряву.

Перекинувши ноги через підвіконня, вона опустила погляд і побачила, що з неї ллється кров: увесь перед білого бюстгальтера просяк нею. Куди саме її було поранено, вона не відчувала. Часу думати про це не було — дівчина стрибнула, потягнувши за собою сумку. Вікно за нею зірвалося назовні, коли Джейкоб влучив у нього кулею.

Гарпер падала, очікуючи вдаритися об землю, та цього не сталося, і вона падала далі. У шлунку все переверталося догори дриґом. А тоді вдарилася об землю. Подих перехопило від спалаху болю, коли вона приземлилася на праву ногу, підім’явши її під себе. На думку їй спали фортепіано, що падали в німому кіно, розбиваючись від удару, а білі клавіші розсипалися на тротуар, наче безліч маленьких вибитих зубів.

Гарпер втратила рівновагу, завалилася вперед, впавши в багнюку, а тоді котилася, котилася й котилася. Вона випустила з рук саквояж, який тепер котився разом з нею, гублячи свій вміст у темряві. Відчуття було таке, наче нога в правій кісточці зламалася, та це не могло бути правдою, бо тоді Джейкоб зловить і уб’є її.

Прокотившись крутим схилом дві третини шляху, вона плюхнулася й спинилася; над головою кружляло задимлене нічне небо. Краєчком ока бачила свій високий, вузький будинок, що нависав над нею. Інше око вихоплювало край лісу з напівголими деревами, скелетами в лахмітті. Їй хотілося тільки лежати, поки світ довкола неї припинить крутитися.

Та часу на це не було. Йому знадобиться не більше двадцяти секунд, щоб дістатися сходами до підвалу, а тоді вийти крізь задні двері.

Вона підвелася. Земля під ногами видавалася небезпечно хисткою, нетривкою, наче док у бурхливу погоду. Вона задумалася, чи було запаморочення наслідком кровотечі. Поглянула на просякнуту блузку, на багряну пляму спереду і відчула запах вина. Отже, він таки не поцілив у неї кулею. Це було бордо з медового місяця; тепер вона носила його на собі. Увесь винний край Франції обернувся на попіл, а отже пляма на її блузці тепер коштувала кілька тисяч доларів на чорному ринку. Дорожчих парфумів їй носити не доводилося.

Гарпер сперлася лівою рукою об землю, щоб врівноважитися, поклавши її на купку листя й щось загорнуте в пластик. Свисток. Бог його знає, нащо вона його спакувала з речами.

Дівчина звелася на ноги. Вона полишила свій саквояж, усі розкидані речі й «Портативну маму», але свисток залишився при ній. Зробила перші кроки в бік лісу, і права нога ледь не підігнулася під нею. Почувся хрускіт, від спалаху нестримного болю в неї зігнулися коліна. Її, може, і не підстрелили, та щось у щиколотці вона собі зламала. Щодо цього жодних сумнівів.

— Гарпер! — закричав позаду неї десь на пагорбі Джейкоб. — Гарпер, припини бігти, суко!

Поламана кісточка в її щиколотці знову хруснула, очі застелив сліпучо-білий спалах болю. Якусь мить вона бігла майже наосліп, ледве чіпляючись за свідомість. У бойовиках люди постійно випадали з вікон, і нічого такого з ними не ставалося.

Біжучи, вона зрозуміла, що почала діставати свисток з целофанової обгортки. То була бездумна, автоматична дія: її руки ніби жили окремим життям.

На наступному кроці вона приклала завелику вагу на ногу, щиколотка підігнулася, і, не втримавшись, Гарпер слабко закричала. Шпичка спопеляючого болю пронизала її від щиколотки до тазу. Вона припала на одне коліно, сховавшись у заростях болиголову.

Гарпер підняла свисток, дістала з нього затичку і дмухнула — ліс заповнився пронизливим, гротескним карнавальним звуком. Він таки був гучним. Той перший постріл щось зробив з її вухами, пошкодив барабанні перетинки й приглушив слух, але звук свистка прорізався до них, ревучи, як ракета, що розтинає нічне небо.

— Гарпер, суко! Моє лице! Подивися, що ти з ним накоїла! — загорлав Джейкоб. Тепер він уже був ближче, майже біля лісу.

Гарпер знову підірвалася на ноги. Затинаючись, вона прямувала углиб нетрів, виставивши руку, щоб захистити обличчя від гілок. Щоразу як вона ступала на праву ступню, її щиколотка, здавалося, ламалася знову й знову. Під ногами хрустіло опале листя.

Тепер вона вже була наляканою, і не пригадувала, щоб колись боялася так сильно. Звук її страху — «вііііііі-уууууп» зі свистка — розтинав ніч. Вона гадки не мала, нащо знову дмухала в нього. Це лише приведе Джейкоба до неї.

Шкандибаючи, вона збивалася з курсу. Ні, це було неправильно; щоб збитися з курсу, його треба було мати, а вона жодної гадки не мала, куди прямує. Свисток випав з долоні, й вона, не озираючись, пішла далі. Та ледве ступила на праву ногу, як знову вивихнула щиколотку, і тихо скрикнула, впавши на одне коліно.

— Я йду, Гарпер! — загорлав Джейкоб, а тоді знову засміявся тим своїм гавкучим смішком. — Зачекай, побачиш, що я зроблю з твоїм обличчям!

Гарпер потягнулася наосліп праворуч, намацуючи стовбур дерева, яке вперто тікало від неї. Вона боялася, що поточиться й упаде на бік. Якщо це станеться, їй уже не піднятися — вона так би й валялася, скрутившись у позі ембріона і сапаючи повітря, поки Джейкоб не знайде її й не перетворить на решето.

Захрумтіло листя, і хтось узяв її за руку. Вона розтулила була рота, щоб закричати, та їй перехопило подих. На неї дивилося стоїчне, позбавлене будь-якого виразу обличчя Капітана Америки.

— Ходімо, — промовив Кеп голосом дівчинки, потягнувши Гарпер догори.

Вони поквапилися краєм лісу, тримаючись за руки; лиса дівчинка вказувала Гарпер шлях. Здавалося, її ноги ледь торкаються землі, і Гарпер знову видалося, як при першій їхній зустрічі, що все це відбувається не насправді, що це все сон.

Дівчинка підвела Гарпер до дуба, який, певно, ще за часів Кеннеді був старим. До стовбура були прибиті дошки, які вели вгору в гущавину гілок, де сховалися