Джо Хілл - Пожежник

Затиснувши пляшку під правою рукою, вона взяла два винні бокали з-під книжкової полиці. Глибокі кришталеві келихи мелодійно дзенькнули в її тремтливих руках. Тоді взяла штопор.

Вона планувала відкоркувати пляшку, а тоді попросити його налити їм вина. І поки він його розливатиме, вона відкрутить корок зі штопора й штрикне йому в обличчя. Або, якщо вона не зможе на це зважитися, принаймні спробує шпирнути в руку, якою він тримає револьвер.

Гарпер присіла на краєчок журнального столика, навпроти нього та Великого яйця. Револьвер лежав на його коліні, націлений на неї, без жодного чіткого наміру. У правій руці вона тримала штопор, гострий кінець якого стирчав між середнім і безіменним пальцями. Він сидів задалеко — їй би довелося кинутися на нього, щоб поцілити штопором в обличчя. Або, можливо, він наблизиться до неї, коли наливатиме вино. Можливо.

Тоді вона подивилася йому в очі, сповнені холодного розрахунку. Його невиразне обличчя було блідим і нерухомим.

— Думаєш, якщо напоїш мене й трахнеш, я раптом зміню свою думку? — заговорив він до неї.

— Я гадала, що напитися, покохатися й гарно провести час було частиною задуму. Зробити усе, як ми схочемо. Хіба ти не цього хотів?

— Цього. Але я досі не певен, що цього хочеш ти. Не певен, чи ти взагалі цього колись бажала. Може у якомусь нудному, по-лайфтаймівськи кіношному сенсі тобі й подобався задум втнути Ромео і Джульєтту, померти пліч-о-пліч, але ти ніколи не була віддана цій ідеї. Не думала, що це справді колись станеться. Тепер час настав, а ти готова на все, щоб накивати п’ятами. Навіть зіграти в шльондру. — Він гойдався взад-вперед, а тоді додав: — Я знаю, що це не політкоректно, але якого біса — ми обоє скоро й так помремо: я ніколи не був високої думки про жіночий розум. Ніколи не зустрічав жінку, наділену справжнім інтелектуальним запалом. Існує причина, чому такі речі, як Фейсбук, літаки чи решта інших винаходів сучасності було зроблено чоловіками.

— Ага, — відказала вона, — щоб уламати когось на секс. То ми будемо пити вино, чи як?

Знову пролунав гавкотливий сміх.

— То ти навіть заперечувати цього не станеш?

— Що саме? Ту частину, де жінки тупі, чи ту, де я не хочу вбивати себе разом з тобою?

— Ту, де ти вихляєш задком, і я забуваю, нащо сюди прийшов. Бо цього не станеться. Я маю моральне зобов’язання покінчити з цим. Бодай для того, щоб не дати тобі заразити ще когось, як ти зробила це зі мною.

— Мені здавалося, ти казав, що світу настає кінець, то яка тепер різниця? Що це... — та більше вона говорити не могла. Відбувалося дещо жахливе.

Їй ніяк не вдавалося витягти корок.

Це був товстий корок, запечатаний краплями воску. Вона затисла пляшку під рукою, а іншою тягнула за штопор, але корок анітрохи не поворухнувся, наче прикипів до пляшки.

Він потягнувся лівою рукою через стіл, ухопив горлечко пляшки й потягнув її з-під руки Гарпер. Правою він і далі стискав револьвер.

— Я ж тобі казав, що їх треба зберігати десь у сухому місці, — промовив він до неї. — Корки розбухають. Казав, що було помилкою просто запхнути у шафу пляшки з червоним.

«Я ж тобі казав» було, певним чином, кармічною протилежністю до «Я тебе кохаю». Йому завжди легше було говорити «Я ж тобі казав». Це викликало б у неї відразу, якби їй не перехопило подих. Тепер корок був у Джейкоба. Вона віддала його без боротьби, без жодних заперечень. Єдину зброю, яку мала.

Він затис пляшку між ніг, згорбився й почав тягнути. Його шия почервоніла, вени на ній повипиналися. Товсті краплини воску тріснули, і корок почав піддаватися. Вона зиркнула на револьвер. Він і досі тримав його вільною рукою — хоча зброя трохи посунулася вбік, цілячись у книжкову полицю позаду неї.

— Бери свій келих, — промовив він, — майже все.

Вона взяла келих і, коли нахилилася вперед, їхні коліна стукнулися. Час почав рухатися повільними, розміреними відрізками. Корок посунувся ще на сантиметр. Ще на один. А тоді вийшов, видавши досконалий тихий хлопок. Він видихнув і відклав штопор собі на коліно, де їй було його не дістати.

— Скуштуй, — промовив він, плеснувши цівку вина в її простягнутий келих.

Джейкоб навчив її пити вино, коли вони були у Франції, і робив це з неабияким ентузіазмом. Гарпер піднесла ніс до порожнини келиха і вдихнула — ніздрі їй заповнили їдкі випари, настільки сильні, що вона ледь не сп’яніла від них. Пахло приємно, але вона здригнулася й насупилася.

— Ох, прокляття, усе має бути чортзна-як? — вона закотила очі. — Воно зіпсувалося. Тхне, як оцет. У нас є ще? Була пляшка з Напи. Та, про яку ти казав, що всі колекціонери собі жадають.

— Що? Йому ще й десяти років немає. Бути такого не може. Дай-но погляну. — Він нахилився до неї, наполовину висунувшись із Яйця.

Його очі розширилися тієї ж миті, коли вона кинулася. Він рухався швидко; Джейкоб майже встиг ухилитися, але їй цього вистачило.

Гарпер розбила келих йому об обличчя. Скло розбилося з приємним, мелодійним звуком. Гострі шпичаки роздерли шкіру яскраво-червоними лініями, врізаючись у вилицю, перенісся, брови. Виглядало так, наче його спіткала зустріч з тигреням.

Він закричав, підняв револьвер, і той вистрелив. Оглушливий звук пострілу гримнув у неї над головою.

Полиця з книжками позаду неї вибухнула, наповнюючи повітря хуртовиною літаючих сторінок. Гарпер підірвалася на ноги, спрямовуючи себе ліворуч, до дверей спальні. Вона вдарилася коліном об краєчок журнального столика й обігнула його, не відчуваючи жодного болю від удару.

Її огорнула дзвінка тиша, вчувався лише пронизливий писк, наче хтось дзенькнув по камертону. Розірваний аркуш паперу, сторінка якоїсь книги, ширяючи, зачепилася їй за груди, та там і залишилася.

Віддача перекинула Велике яйце разом з Джейкобом назад. Пляшка пролетіла кімнатою, поки він падав, і поцілила їй у плече. Вона продовжувала йти, трьома кроками перетнувши вітальню й діставшись дверей спальні. Зліва від її вуха вибухнув одвірок, порснувши у волосся й обличчя білим шматтям деревини. Звук пострілу був настілки приглушеним, як наче десь надворі грюкнули двері авто. Перетнувши поріг, вона потрапила до спальні.

Наосліп схопила клаптик паперу, що пристав їй до грудей, відчепила й поглянула на нього, розгледівши жменю слів:

...руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонією полум’я й горіння...[32]

Вона відмахнулася від нього, жбурнувши назад до вітальні, і грюкнула дверима.

15

На дверях був замок, але вона