Алессандро Кампі - Муссоліні

до підривної діяльності, спочатку він списував їх на млявість реформістських керівників, а згодом, дивлячись на ситуацію більш реалістично, пов’язував із природною слабкістю та політичною незрілістю мас, на які не варто було занадто розраховувати в перспективі революції. Саме інертність цих мас, зокрема пролетаріату, в якій він остаточно переконався після подій так званого червоного тижня в липні 1914 року, дедалі більше віддаляла його від офіційного соціалізму, торуючи шлях у напрямі антимарксистського та національного соціалізму, ключова роль в якому визнавалася все ж таки не за масами, а за політичним авангардом та інтелектуальними меншинами.

У теоретичному плані можна згадати, що Муссоліні здавна визнавав важливість партійної структури як потужного тактичного інструменту для досягнення мети революції, про що свідчить полеміка з друзями – революційними синдикалістами, ante litteram[29] передбачаючи деякі постулати ленінізму. Коли він приєднався до партійного керівництва, йому довелося швидко змінити думку навіть щодо цієї тези. Ба більше, він переконався, що змінити статус-кво зможе не партія – організм, який потрапив у пастку легальних стратегій боротьби, а тільки рішуча дія меншості. На доктринальному рівні це згодом призвело до посилення активістських та ідеалістичних, антиреволюційних і елітичних аспектів його соціал-революційного кредо. 

Шлях до націонал-соціалізму

Ті декілька місяців, що проминули між прийняттям керівниц­тва в щоденній «Avanti!» та вибуховим початком Першої світової війни, Муссоліні присвятив відчайдушній, екстремальній спробі переглянути теоретичні та моральні засади італійського соціалізму, який, на його думку, був неспроможним продемонструвати (через важку позитивістську спадковість, що була йому притаманна) політичну хватку та ідеологічне завзяття, необхідні для подолання важких хмар, що збиралися в небі Європи. Адже італійський соціалізм ані з організаційної, ані з ідеологічної точки зору не відповідав революційним очікуванням, що назріли в італійському суспільстві та набули потужних, хоча й марних силових форм у подіях червня 1914 року, що розгорнулися всією країною після різанини в Анконі з нагоди антимілітаристських маніфестацій, очолюваних лідером-анархістом Ерріко Малатеста.

Попри постійне підтвердження відданості партії та її ортодоксальним порядкам, Муссоліні все ж таки продовжував ревізійний процес, зокрема на сторінках журналу «Utopia». У пошуках автентичного революційного соціалізму він урешті-решт визнав перевагу за фактором «нація» у порівнянні з фактором «клас» (поступово вимальовувалася перспектива «революції без пролетаріату», або, іншими словами, «національної революції»). Він протестував проти ідеї, за якою капіталізм перебував на етапі незворотного занепаду; ставив під сумнів ідеологічну догму розділення суспільства на класи; обстоював важливість психологічних, емоційних (а отже, антиматері­алістичних та ірраціональних) коренів людської поведінки. Він почав підтримувати ідею спільного фронту найдинамічніших представників нового покоління незалежно від того, соціалісти вони чи ні, які рішуче та по-революційному протистоятимуть і старій ліберальній еліті при владі, і не менш старій нерухомій еліті соціал-реформістів. Дедалі більш вороже ставлення він виявляв до інтерпретаційних схем, характерних для вульгати[30] марксистського соціалізму, які дуже легко сприймалися, проте рівною мірою не відповідали потребам часу.

Отже, у цей ключовий період з’явилися не тільки обережні апетити політика, захопленого суто персональним успіхом і позбавленого ідеалістичних орієнтирів, а й вагання революціонера у важкому пошуку шляху, відмінного від безплідної (як виявилося) дороги офіційного соціалізму, догматичність якого сперечалася з його історичним фаталізмом.

Не викликає сумнівів, що саме за цей період, від 1902-го до 1914 року – під час розвороту в бік інтервентизму та виходу з лав ІСП, – Муссоліні потроху перетворився на найяскравішого представника лівого революційного крила. На цей час його позицію характеризувала ідея сталого й незворотного розвитку, відносна ортодоксальність (попри все, відкрита розмаїттю ідеалістичних і культурних впливів), що припускала новаторство та інакомислення. У перші роки його революційної діяльності ортодоксальними, навіть схоластичними, були критика мілітаризму, прийняття інтернаціоналізму, відмова від будь-якого націоналістичного почуття, приєднання до механістичного та детерміністичного бачення історичного становлення, переконаність у тому, що політична боротьба (зокрема класова) не може обійтися без насильства, відраза до буржуазії як до соціального класу та до буржуазного етосу загалом. Останні дві риси так і залишилися серед небагатьох характеристик, що буквально зрослися з політичною культурою Муссоліні. Інші ж через велику кількість політичних тенденцій та інтелектуальних течій дуже швидко опинилися перед необхідністю жорсткої ревізії. Муссолінівський соціалізм – замислений скоріше на кшталт релігійного акту або системи вірувань, ніж чітко визначеної та незмінної доктрини, врешті-решт зійшов зі шляху матеріалізму, економізму, детермінізму й антимілітаризму, перетворившись на символ віри, пройнятий волюнтаризмом і активізмом, у розробці якого не останню роль зіграв, звичайно, характер самого Муссоліні як схильного до активних дій індивідуаліста з дуже скептичним ставленням до людської натури, переконаного в тому, що політика – це скоріше вольове протистояння, ніж сутичка між суперечливими думками та інтересами.

Соціалізм юного Муссоліні визначається як «соціалізм суперлюдей»42. Ця формула дійсно відображає унікальне поєднання елітизму та революційного духу, ідеалізму та соціалізму, характерне для розробленого Муссоліні синтезу ідеології та політики на шляху повільного процесу ревізії, який його підштовхне – в перспективі революції та повалення ліберальної демократії – передусім до спроби оновлення офіційного соціалізму зсередини, а потім до відсторонення від нього, щоб завдяки досвіду інтервентизму та війни дати життя новій оригінальній формі «національного соціалізму», що увійде в історію під іменем фашизму. Тій новій формі соціалізму, що супроводжувала руйнування чинного політичного ладу, а отже, була революційною, хоча руйнування здійснювали вже не народні маси, а певний авангард, боротьбу уособлював уже не «пролетаріат», а «нація», при цьому вищою цінністю вважалася не рівність, а ієрархічність і дисципліна. Під цим кутом зору цікавість викликає ідея революції, яку він сформулював у статті, опублікованій у липні 1917 року і в якій можна чітко побачити, як його сподівання, вистиглі впродовж довгих років перебування в лавах революційного соціалізму, знайшли новий і певною мірою послідовний прояв – на той момент лише теоретичний, але за декілька років із народженням фашизму він набуде політичного й організаційного змісту: 

Революція – це не хаос, не безлад, не руйнування всілякої діяльності, всіляких меж соціального життя, як стверджують ідіоти – екстремісти деяких країн. Революція має сенс та історичне значення, тільки якщо вона встановлює вищий порядок, більш високо організовану політичну, економічну та моральну систему, інакше це реакція, це Вандея. Революція – це дисципліна, яка замінює собою іншу дисципліну, ієрархія, що посідає місце іншої ієрархії43.

Примітки

1 G.