Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.

— Що там із квартирою номер 246?

Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову — але він таки врешті проступив.

— А що сталося? — перепитав він, блимаючи. — Що не так із помешканням номер 246?

— Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж — а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.

— Мешканка нагорі, — сказав він уперто. — Вона завжди вдома о цій порі.

— Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.

Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:

— Ота, з 246-го, — хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?

— А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? — запитав його, зверхньо глянувши на старого. — Усе, що хочу знати — чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.

— Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, — сказав він, поміркувавши.

Я бачив, що йому сподобалося це припущення.

— Тепер ти нарешті починаєш метикувати, — зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка — не те, що двох.

— То ти бачив, як вона виходила?

Він відповів, що не бачив.

— А ти б її помітив, якби вона виходила?

— Так, — він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. — Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.

— Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?

Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.

Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі — в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.

— Її тут нема, — підсумував я. — Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?

Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.

— Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?

Цього разу кадик випнувся не на жарт.

— Чорнослив? — повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.

— Саме так. То хто вона?

Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.

— Он там, містере?

— Так.

Він крутнув головою.

— Там ніхто не живе — це помешкання здають в оренду.

Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.

— У вас є запасні ключі?

Він понишпорив у кишені, витягнув звідти зв’язку ключів і дав їх мені.

— Там нікого нема, містере, — повторив він. — Квартира порожня вже багато тижнів.

Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридор — точнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард[18].

Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула її — вона могла б нею і вдавитися.

Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живопису — можливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них