Василь Гайворонський - Заячий пастух

– Це Мусій хоче лягти на лаві, а ноги падають на долівку, – відповіли старості з кутка збірні.

– Мусію! – суворо гукнув староста. – Ночі тобі мало. Вовтузня затихла. Гичка випростався, щоб здаватися вищим, і, набравшися поважности, мовив:

– Люди добрі, ви знаєте, що земля велика і народу на ній живе сила–силенна. Я не беру за приклад японців, китайців, англійців чи турків. То все люди далекі, нам непотрібні й незрозумілі. Я беру для прикладу наших православних християн, що живуть тутечки. Ото ж куди не поїдете, куди не підете, куди не подивитесь, і скрізь те ж саме. Хто землю оре, хто в заводі працює, хто торгує, хто вчителює, а хто й людьми керує. Усі працюють, усі трудяться, добувають собі хліб і до хліба. Але людина тому й людина, що вона не худобина. Людині не досить того, щоб наробившися, добре наїстись, а потім спочити. Ні, людині ще хочеться й розважитись, і погуляти. На те вона має свята, христини, весілля, іменини, входини, могоричі, а іноді й без ніяких причепок влаштовує собі гулянку. А хіба такі тільки ми, хлібороби? Усі люди такі! Подивіться хоча б на панів.. Вони також уміють і працювати, уміють і погуляти. Тільки гуляють вони по–своєму. Гроші у них є, от і вигадують собі витребеньки.

Гичка на хвильку зупинився. Слухачі поміж себе тихо перешіптувались, мабуть, запитували один одного, куди ж промовець виїде.

– Щоосени до пана Номікосова з'їздяться гості, – казав далі Гичка. – Що вони витівають у маєтку, про те ви, люди добрі, чули. Як набридне їм пити й танцювати, то сідають на коней і ганяються за зайцями. Стріляють їх, цькують собаками, і до того дополювалися, що зайця у нас тяжче надибати, як, скажімо, серед зими ластівку. А пани без зайців бути не можуть. Їм конче треба зайців. Отут уже й за вами діло. Пан Номікосов наказав нам накупити на розплід сто зайців. І я приїхав запропонувати вам панську комерцію. Хто впіймає живого зайця, той одержить у нашій конторі від Карла Францовича п'ять карбованців. Як на когось спритного, то може розбагатіти. Не вилежуйтесь, люди добрі, на печах, – ловіть зайців! Дурні гроші до вас самі просяться! Оце й усе, що я хотів сказати.

Задоволений своєю промовою Гичка сів. А люди мовчки переглядалися. Староста пильно подивився на панського посланця, чи не випив він, бува, зайвого. У збірні зростав гамір. Можна було сподіватися гострих дотепів, небажаних жартів чи, взагалі, злих висловів. І тоді через збірню вайлувато пройшов до столу високий, зарослийчорною бородою, у латаній свиті славнозвісний у селі швець Мусій. Він шанобливо вклонився до Гички й сказав

– Дякую тобі, Паньку, дякую німцеві твоєму Кардові, як також і вашому панові Номикосі.

– За що? – підозріваючи кпини, запитав його Гичка.

– Як же за що?! А за п'ятсот карбованців! Я таких грошей ще зроду не мав. І якстій пан дає мені цілий скарб.

– Пан за зайців платить, – сказав Гичка.

– Та за зайців, – погодився Мусій. – А хто їх наловить? Вони? – показав він довгою рукою на селян. – Нахвалятись вони можуть, а не впіймають навіть і блохи.

– У тебе, Мусію, ноги, мов у чорногуза, – вигукнув хтось із збірні. – Ти здоженеш.

– Він уже й гроші підрахував.

– Ми вже бачили таких, що думкою багатіють.

– Купуй, Мусію, в пана п'ять десятин землі. Зразу господарем будеш.

А Мусій стояв мовчки й з приємністю посміхався. Потім знову повернувся до Гички:

– Передай німцеві, що Мусій діло взяв на себе. Коли я зможу здавати зайців?

– Хоч і сьогодні.

– Ні, сьогодні не можу, а за два дні, – трохи подумавши, сказав Мусій і похитався до дверей. Люди проводжали його кпинами.

Два дні їздив Гичка з села в село, скрізь спочатку здивовання, потім сміх і дотепи, ніби управителів посланець привіз не поважну пропозицію, а з'явився спеціяльно розважити людей. А коли повертався додому, то вже бачив по вибалках, порослих густим терновинням, по глухих місцях степу дядьків, розставляли вони пастки, капкани, хапки, довбали в мерзлій землі ями, розвішували петлі, вигадували всілякі способи, щоб упіймати того лякливого й обережного звірка. Але зайці відчували небезпеку й обминали її, тим паче, степ широкий, степ безмежний, є куди дітись, є куди податись. Вітер навівав на небезпечне приладдя кучугури снігу, вітер зривав порозвішувані петлі. Скільки люди не хитрували, скільки не мудрували, а впіймати живого зайця не довелось нікому.

Але швець Мусій одного дня прибрів до Карла Францовича з мішком за плечима й сказав:

– Два вже є. Гроші зразу платити будете?

До контори нагодило й Гичку, як ретельний службовик, він захотів перевірити, чи зайці не мають якоїсь ганджі, зняв з Мусійових пліч мішок, потім заходився витягати звідти пручку тварину. Заєць верещав дитячим голосом і поки опинився в Гички в руках, то встигнув подерти Мусієві свиту, а службовикові здерти з руки шмат шкіри. На тому оглядини й закінчилися. Клянучи диких створінь, понесли їх до кошари.

Зустрів хлопчина бажаних гостей урочисто, з музикою, він ще здаля пізнав, що саме має довгий  дядько в мішку.

– Зайців принесли? – запитав він.

– Та вже ж не поросят, – дивлячись на закривавлену на руці хустку, промимрив Гичка.

– Принесли, – глянувши на роздерту свиту, сказав Мусій.

– Оце добре! – задзвенів Васильків голос. – Давайте їх сюди.

Він схопив мішок, поставив на сніг біля своїх ніг і поліз досередини рукою.

– Ану ж, ну, – зловтішне дивився на хлопця Гичка.

– Пощупай їх, чи м'якенькі.

А Василько витяг зайця, пестливо притиснув до грудей, погладив по спині й посадив. на сніг. Заєць повів вухами, дриґнув задньою лапою, потягнувся, мов після сну. Витягнув