Дмитро Анатолійович Жуков - Небо над Іраном ясне

ревниво ставилися до діяльності президента Бані Садра, призначеного, до того ж, головнокомандувачем збройними силами.

        Прем'єр-міністр Раджаї, діючи спільно з керівництвом ПІР, призначав в міністерства своїх людей. Колишній міністр закордонних справ Готбзаде, який, до речі, добув в Парижі за 200 тисяч доларів таємний план повернути за допомогою Іраку на трон шаха, коли він був ще живий, різко критикував духовенство, відображаючи погляди Бані Садра. Його заарештували. Прихильники Бані Садра влаштовували маніфестації, вимагаючи обмежити діяльність духовенства мечетями. Відповідні маніфестації проводилися "проти змови, яка мала на меті підрив позицій духовенства і ісламу". Доходило до рукопашних сутичок на вулицях. Імам Хомейні побачив в діях Бані Садра, який все більше віддалявся від нього, відхилення від початкових цілей революції, здійсненої в ім'я ісламського правління. За Бані Садра виступали багато торговців, студенти, інтелігенти. У вітринах магазинів з'явилися його портрети. Частина духовенства була незадоволена релігійною пірамідою, яка будувалася замість колишньої системи незалежних авторитетів, і звинувачувала Хомейні в претензії стати "мусульманським папою".

        Дійшло до того, що 5 березня 1981 на мітингу в Тегеранському університеті, де були присутні і ліберали, і ліві, а також члени ПІР і Хезболла, Бані Садр фактично закликав до фізичної розправи зі своїми противниками. У зіткненні одразу ж після того було поранено 45 осіб. Маніфестації і сутички обох сторін тривали. Бані Садр, побувавши на фронті і заручившись підтримкою деяких вищих офіцерів, почав готувати переворот. Але змова була зірвана.

        Бехешті і Хашемі-Рафсанджані надали імаму докази провини президента і зажадали зняття його з посади головнокомандувача. Але імам не хотів "виставляти противнику напоказ наші розбіжності".

        І все ж імам звільнив Бані Садра від обов'язків верховного головнокомандувача, а парламент, звинувативши його в недостатній прихильності до "лінії імама" і навіть в симпатіях до США, позбавив президентства. Колишній особистий пілот шаха і лідер бойової організації "Моджахедін Халк" (Народні борці) Раджаві відвіз його в жіночій сукні на льотне поле аеродрому Мехрабад і доставив літаком в Париж. Це нагадувало втечу Керенського з Гатчини.

        З цього дня почалися масові демонстрації прихильників Бані Садра, їх розгін, арешти моджахедів, і ті оголосили терор. Аятолла Хоменеї був серйозно поранений. 28 червня в приміщенні штаб-квартири Партії Ісламської Революції під час великого зібрання пролунав вибух. Під уламками будівлі опинилися аятолла Бехешті, чотири міністри, двадцять сім депутатів парламенту - всього 72 людини.

        Ідеалізм Хомейні розбивався об людську жорстокосердість. Його ідеї підхоплювалися людьми дуже рішучими, але для втілення їх в життя був потрібен час, тому що опір чинили люди теж дуже рішучі.

        Новим президентом був обраний Раджаї, а прем'єр-міністром вперше призначена духовна особа - Бахонара. Разом з головою парламенту Хашемі-Рафсанджані вони склали тріумвірат, який почав усунення моджахедів, які колись самовіддано боролися проти шахського режиму. Було заарештовано 7 тисяч осіб, а півтисячі страчено. Ці ісламісти з марксистською економічною програмою (буває і таке) виявилися серйозною силою. 30 серпня в канцелярії глави уряду прогримів новий вибух. Загинули новий президент і прем'єр-міністр.

        Все-таки це була громадянська війна зі своїми Вандеями, таборами бойових загонів моджахедів і федаїв, партизанськими діями і індивідуальним терором. Не кажучи вже про втрати армії і "вартових революції", було вбито більше двох тисяч вищих політичних і релігійних діячів. З семи улемів, які були надіслані Хомейні управляти різними районами країни, загинули чи були важко поранені шість. Але революційний уряд за підтримки більшості народу успішно тіснив іноземну агентуру…

                                      * * *

        Через місяць після загибелі Раджаї президентом був обраний аятолла Хоменеї. Набирав силу великий аятолла Монтазері, який очолював штаб ісламської культурної революції і знаходився біля імама з сімнадцяти років. Всенародно обрана Рада експертів готувала його в наступники імама.

        Війна з Іраком протікала мляво, але послужила відродженню збройних сил. В армії і Корпусі вартових було вже по півмільйона людей, і поповнювалися вони з тримільйонного ополчення, але до "20-мільйонної ісламської армії", задуманої Хомейні, було ще далеко. Однак і цього виявилося досить, щоб потіснити армію Саддама Хусейна, який за власний кошт і кошти арабських шейхів купував зброю і в західних країнах, і в СРСР. І всі в один голос, в тому числі і Кувейт, вмовляли іранське керівництво укласти перемир'я, на що погодитися було неможливо, так як залишалися окупованими кілька тисяч квадратних кілометрів, і потім їх довелося б випрошувати. В результаті світового пропагандистського галасу у необізнаних людей вже створювалося враження, що це Іран напав на Ірак, а не навпаки.

        Більш того, коли обстановка почала змінюватися на користь Ірану, в Перській затоці з'явилися французький, британський та радянський флоти. Почалася "танкерна війна" - Ірану не давали вивозити нафту. Оглядалися і арештовувалися комерційні судна, що доставляли необхідні товари. У прибережних водах підпалювали іранські нафтові свердловини. Іракці піддали хімічному бомбардуванню місто Халабче, де від задухи померло майже п'ять тисяч чоловік.

        Дійшло до того, що 3 липня 1988 року в чистому небі над затокою двома ракетами з американського військового корабля "Вінсент" був збитий аеробус (рейс №655) з 297 пасажирами, серед яких були жінки і діти. Їх загибель була подана як чиста випадковість, і можна лише уявити собі, який галас піднявся б, якби був збитий ізраїльський або американський літак. Досить згадати вибух літака над Англією, коли невиправдані підозри впали на Лівію, в результаті чого столицю суверенної держав бомбили і були жертви в родині Каддафі.

        З самого початку імам Хомейні оголосив війну з Іраком священною, спрямованою проти США і міжнародного сіонізму. Він закликав до жертовності, і народ почув його заклик. Цю війну можна назвати вітчизняною. І, природно, сіоністи розглядали її цинічно, радіючи усобиці мусульман, прагнучи покористуватися нею. Ізраїльський міністр оборони Рабін сказав: "Перемога Іраку або Ірану у війні в Затоці стане загрозою для безпеки Ізраїлю. Нам вигідно, щоб ця війна тривала якомога довше". Те ж, приблизно, говорив Трумен, коли ми воювали з Німеччиною.

        У 1988 році у Хомейні був другий інфаркт, ще сорок днів він провів у клініці, де, перемагаючи біль, жваво цікавився справами на фронті і в тилу, в якому після придушення лівої і правої опозиції розпалювалася неабияка боротьба за лідерство в разі смерті імама.

        Через рік Рада безпеки ООН прийняла резолюцію 598, в якій був враховані деякі вимоги Ірану. Імам прийняв рішення створити комісію з обізнаних людей, щоб вивчити нові умови перемир'я. Свою думку він висловив ще через рік в "Посланні прийняття", де дав вичерпний аналіз свого бачення політики протистояння супердержавам і втілення в життя ідеалів і цілей революції. Ось уривок:

        "Що ж стосується прийняття