Рей Бредбері - Пограймося в отруту!

голову. — Він продовжував усміхатися. — Хіба не цього літа має повернутися сімнадцятирічна сарана, щоб знищити все живе? Ті бестії малі, але їх сила-силенна.

— Не знаю! — Нева їхала швидко і дивилася вперед.

— Цього літа, саме цього. Погибель уже за поворотом. Думки пруть так швидко, що очі болять і голова тріщить. Я точно спалахну, як сніп, якщо хоч одна з них поверне не туди. Чому, чому, чому…

Нева важко ковтнула. Дуґ затамував подих.

Раптом їх охопив жах. Чоловік просто теревенив, дивлячись на тріпотливі зелені смолоскипи дерев, які горіли з обох боків дороги, і вдихав густий гарячий пил, що здіймався з-під коліс. Його голос не піднімався і не опускався, а монотонно і спокійно описував його життя.

— Так, сер, люди бачать лиш вузеньку смужку цього світу. Якщо буває сімнадцятирічна сарана, то чого не може бути сімнадцятирічних людей? Думали колись про таке?

— Ніколи, — сказав хтось.

«Мабуть, я», — подумав Дуґ, бо його губи зіщулились, як мишеня в кутку.

— Або двадцятичотирирічні люди, або п’ятдесятисемирічні? Усі звикли, що люди ростуть, одружуються, заводять дітей. Ніхто не думає про те, що, може, люди з’являються на світ якось по-іншому, може, як сарана, раз на скількись там років, хтозна, одного спекотного дня посеред літа!

— Хтозна? — знову подала голос та мишка. Губи Дуґа тремтіли.

— І хто може сказати напевне, що генетичного зла не існує? — спитало це породження сонця, дивлячись просто на хлопця і не блимаючи.

— Якого-якого зла? — спитала Нева.

— Генетичного, мем. Того, що в крові. Людина народжується лихою, росте лихою, помирає лихою, нікуди не звертає з тієї стежки все життя.

— Ого! — сказав Дуґлас. — Тобто людина як почала негідником, так ним і залишається?

— Ти вловив суть, хлопче. Чому ж ні? Якщо є такі люди, про яких усі кажуть, що вони просто янголи, від першого солодкого вдиху і до останніх слів благочестивого напуття, то чого ж не має існувати такого поріддя, що злостилося б із першого січня по тридцять перше грудня включно?

— Ніколи про це не думав, — писнуло мишеня.

— То подумай, — сказав чоловік. — Подумай.

Вони думали добрих п’ять секунд.

— Гаразд, — сказав чоловік. Він скосив одне око на прохолодне озеро у п’яти милях попереду, а інше заплющив і звернув його у темряву, до насипів вуглистих думок. — Послухайте. Що як надзвичайна спека, тобто таке гаряче-гаряче горно, на яке перетворився світ цього місяця, цього тижня, у такий день, як сьогодні, виплавило із болота ту Лиху Людину? Він лежав у багні сорок сім років, як та бісова личинка, чекав свого народження, а потім ривком пробудився, озирнувся, виліз із гарячого болота на світ і сказав: «Гадаю, зараз можна з’їсти трохи літа».

— Вибачте, що ви сказали?

— З’їсти трохи літа, хлопче, трохи літа, мем. Просто поглинути його. Гляньте на ті дерева — хіба то не готова вечеря? Гляньте на пшеничне поле — хіба то не розкішний бенкет? Соняшники уздовж дороги, їй-богу, то ж сніданок. Толь на даху будинку зійде за обід. А озеро попереду, Йосафат мене забери? Ціле озеро столового вина, пий його до дна!

— Я теж відчуваю спрагу, це точно, — сказав Дуґ.

— Спрага, хлопче? Чорт, подумай, слово «спрага» і близько не передає стан людини, що пролежала в гарячому болоті тридцять років і народилася тільки для того, щоб померти наступного дня! Спрага! О боги! Ти нічогісінько не втямив.

— Ну, — сказав Дуґ.

— Ну, — сказав чоловік. — Річ не лише у спразі, але й у голоді. Голод. Поглянь довкола. Тут з’їси не тільки дерева і квіти, що майорять на узбіччі, а й захеканих собак. Одну. Ще одну! І всіх котів у околиці. Ось два, онде третій! А тоді ненажера з радістю питає себе чому, чому б і ні, він підходить до думки, зараз скажу, як вам таке, чому б не їсти людей? Людей, кажу вам! Смажених, печених, варених, шпарених. Прекрасних обпечених сонцем людей. Старих, молодих. Капелюхи бабусь, а тоді самих бабусь із-під капелюхів, шийні хусточки молодиць, а тоді самих молодиць, купальні плавки хлопчаків, Боже мій, самих хлопчаків, їхні лікті, п’яти, вуха, пальці, брови! Брови, Боже мій, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат, собак, усе меню. Гостри зуби, облизнись — вечерю подано.

— Стривайте! — крикнув хтось.

«Не я, — подумав Дуґ. — Я мовчав».

— Зупиніться! — крикнув хтось.

То була Нева.

Дуґ побачив, як її коліно злетіло вгору, ніби інтуїтивно, і опустилося вниз із обдуманою рішучістю.

Її каблук гупнув об підлогу.

Машина загальмувала. Нева відкрила дверцята. Вона показувала пальцем і кричала, показувала і кричала, її рот широко розкрився. Однією рукою вона ухопила сорочку чоловіка, і та порвалася.

— Геть! Вилазь!

— Просто тут, мем? — його це вразило.

— Тут, тут, просто тут, геть, геть, геть!

— Але мем…

— Забирайся, або тобі кінець, гаплик! — дико горлала Нева. — У мене в багажнику стоси Біблій, за кермом револьвер зі срібними кулями. Під сидінням коробка з розп’яттями! До вісі примотаний осиковий кілок із молотком. У карбюратор залита вода, освячена сьогодні зранку в трьох церквах по дорозі: Святого Матвія, ґрінтаунській баптистській і Архиєпископальній церкві Зіону. Сам випар такої води зіб’є тебе з копит. Слідом за нами у милі позаду їде превелебний єпископ Келлі з Чикаґо, він буде тут за хвилину. А на озері на нас чекає отець Руні з Мілвокі, а Дуґ, о, наш Дуґ у цю саму мить тримає в задній кишені пагінець отрутника і два шматки кореня мандрагори. Геть, геть, геть!

— Чого ви, мем? — кричав чоловік. — Я вже вискакую!

І вискочив.

Він приземлився, упав і покотився по землі.

Нева щодуху погнала машину вперед.

Чоловік позаду звівся на ноги і загорлав:

— Ви божевільна! Ви скажена! Божевільна! Скажена!

— Це я божевільна? Я скажена? — спитала Нева і захихотіла. — Отакої!

— …божевільна… скажена… — крики слабшали.

Дуґлас озирнувся і побачив, як чоловік помахав кулаком, а тоді зірвав із себе сорочку, жбурнув її на гравій і заходився стрибати, а розпечена земля під його босими ногами злітала вгору цілими хмарами куряви.

Машина ревіла, мчала, гналася, безладно тарабанила вперед. Дуґласова тітка в запалі прилипла до гарячого керма, аж поки маленька спітніла постать балакучого чоловіка не загубилася серед залитих сонцем боліт і пекучого повітря. Нарешті Дуґлас видихнув:

— Нево, я в житті не чув, щоб ви так розмовляли.

— І більше не почуєш, Дуґу.

— А правда те, що ви сказали?

— Ані слова правди.

— Ви збрехали, ви справді збрехали?

— Так. — Нева блимнула очима. — Гадаєш, він теж брехав?

— Не знаю.

— Я знаю лиш те, що іноді треба збрехати, щоб зупинити брехуна. Принаймні